Коли я починав писати цю публікацію, на вулиці ще не було снігу та морозу. А зараз вже дійсно справжня зима і це так класно. І прийшла вона так несподівано, адже ще декілька днів тому на вулиці було як ранньою весною.

Зима все ж таки чудова пора року, чого тільки варті густі снігопади, на це можна дивитися вічно. А радість дітей від гри в сніжки, катання на санчатах… Новорічні свята, ялинка і таке інше. А ще так чудово сидіти дома з горням теплого чаю і дивитися за вікно, де мете хурделиця. Мабуть, більшість людей зимою прагне проводити на вулиці мінімум часу, мені ж випало побувати в зимовому поході. А думки про зиму та сніг навіяли спогади про ту мандрівку.

То для мене був другий похід за рахунком, тоді особливого досвіду в мене не було. Згадую, дату походу доводилось переносити декілька разів через погодні умови. Тоді була дійсно зима і в якийсь із днів, коли ми ще готувалися до походу на вулиці було -30 градусів. Однак, все ж таки за тиждень до наміченої дати погода трохи пом’якшала і ми подалися в мандри.

Маршрут починався на станції Дичків, і, майже, з перших кроків ми почали рухатися пересічною місцевістю. Загалом рухатися по снігу було не важко, хоча місцями провалювалися по коліно. Частину шляху пройшли вздовж автомобільних доріг, на привали ставали регулярно, але відпочивали не довго. Йти зимою не холодно, адже зігріваєшся від фізичної роботи, а ось як тільки зупинитися перепочити, так зразу ж і стає холодно. Пам’ятаю, що обідали ми тоді бутербродами і чаєм з термосу. Аби не мерзнути на вулиці, зайшли до приміщення сільської ради чи пошти, не можу точно пригадати. По обіді вирушили далі, наш шлях пролягав через поле.

Зараз, пригадуючи як ми долали те поле, просто посміхаюся, а тоді то було дійсно важко. Справа в тім, що ми постійно провалювалися в сніг, десь по коліно, а десь і по пояс. І відбувалося це якось не систематично, тобто можна було пройти два-три кроки і потім провалитися, а можна було здолати і десять і не провалитися. Таким чином, ці провали були досить несподіваними, а під вагою наплічника вибиратися з них важко, і це відбирало багато сил. Так ми йшли аж до самого місця ночівлі. Із організації бівуаку найбільше запам’яталося як розчищали місце під багаття. Прямо на снігу його розпалювати нелогічно, тому потрібно було докопатися до ґрунту. Ось тут я був дійсно здивований, такої глибини, мабуть, не очікував ніхто із учасників походу, а це приблизно 50-60 см снігу. Вогнище розпалювалось довго – дрова були мерзлі. До того ж під час пішого переходу я суттєво понабирав снігу в черевики і було дуже зимно в ноги. Однак, невдовзі багаття запалало і почало відганяти від нас мороз. Тієї ночі було близько -10, а може і менше. Кожен спав в двох спальниках і на двох карематах. І було дуже тепло.

Наступного ранку я ледве зміг змусити себе вилізти з теплого спальника. Пригадую, що моє взуття замерзло, та і в куртці між шарами тканини і утеплення прощупувався тонкий шар льоду. Їсти доводилось дуже швидко, адже на морозі -7 – -10 їжа вистигає дуже швидко. Те ж саме стосується і чаю 🙂 . Ось так швиденько попоївши, заходилися збирати табір. Все це також виконувалося досить швидко, адже сидіти на місці холодно. Далі по маршруту якісь ґрунтові дороги, заметені снігом та поля. І невдовзі виходимо до одного із сіл на маршруті.

Так потихеньку просуваючись, десь по обіді прийшли до Скалату. Це селище міського типу в Тернопільській області. Там є замок, точніше руїни його мурів і веж. Тоді то все було на реставрації, однак, з огляду на те що це був вихідний та ще й зима, ми змогли зайти на територію. Там же перекусили приготованими зранку бутербродами з мерзлою ковбасою і майонезом 🙂 . Трохи полазили по доступних частинах мурів і пішли чекати на автобус до дому.

Ось так. Зимовий похід це складне випробування, яке зможе осилити не кожен. Я би не сказав, що такий похід потребує якоїсь специфічної підготовки, однак, морально потрібно бути стійким. Буває йдеш полем і йому реально не видно кінця краю, бо в кольоровій гаммі небо злилось з горизонтом. В такі миті буває приходить відчуття відчаю, і думки про те, що йдеш в нікуди. Але спогад про багаття, яке чекає десь там на майбутньому місці ночівлі вмить відганяє це відчуття і ніби підганяє йти далі. Ох, люблю ж я все таки вечірні посиденьки біля костра, а зима тільки додає інтересу…