Вночі декілька разів прокидався. Можливо, від звуку дощу, що барабанив по стінках мого намету. Однак, зранку я почувався добре виспаним. Цієї ночі моя палатка мала випробування на водостійкість. І цього разу все було класно. Ніде ніяких промокань. Про палатку, яку я використовував у цьому поході, я, мабуть, напишу окрему статтю-огляд.

Зранку, поглянувши на мапу та прокладену заздалегідь нитку маршруту, я взявся конкретно оптимізувати наш шлях. Google проклав його дорогами, я ж польовими трактами та лісовими стежками. І це, звісно, був коротший шлях, ніж запланований.

Тож, зранку ми вийшли на новий маршрут. Поки вийшли із лісу, де було наше місце ночівлі, пройшли повз ряд джерел. Вони не дуже облаштовані в плані забору води, але біля кожного є таблички з назвами – джерело “Чисте” та джерело “Зелене”. Трішки далі стежка вивела нас до облаштованого колодязя із журавлем. Журавель – застосування для підйому води із колодязя. До речі, досить поширений саме на Полтавщині. Біля колодязя табличка із написом: “Вода джерельна – це бальзам… Вона несе здоров’я нам!”. Там ми поповнили свої запаси на ходовий день. Зазвичай, кожен із нас набирає собі близько одного літра води на денний перехід. Бувають дні, коли нам цього вистачає, а буває, набираємо ще в селах по дорозі.

Після короткого переходу по асфальту, звертаємо в поля. Приємно йти по ґрунтовій дорозі. Вона не така тверда як асфальт, тому не забиває стопи. Того дня нам і справді надзвичайно легко йшлося. Настрій був дуже хороший. =)

Пройшовши декілька полів, я виходжу на ділянку асфальтованої дороги. Досить несподівано, якщо враховувати, що це практично посеред поля. глянув на мапу і зрозумів – тут має бути село Грицаї. А якщо точніше, то, мабуть колись було.

Зараз я пишу ці рядки вже в Харкові. Тому вирішив дізнатися бодай трохи більше про долю села. На сторінці Вікіпедії про село написано лише один рядок. Із нього дуже сумні два слова: “село вимерло”. Дуже печально читати таке, особливо після того, коли я там був та бачив все на власні очі. Отримуючи інформацію із ЗМІ, ми не завжди можемо оцінити масштаб, зрозуміти, як воно там насправді… За інформацією із мережі, останнього жителя села Грицаї було вбито грабіжником ще в 2010 році з метою наживи. От так і залишилось від села одне кладовище, яке ми бачили осторонь дороги.

А наш шлях далі проходить поміж безкраїх полів. Із землі вже починають пробиватися зелені листочки майбутнього урожаю.

Ми йдемо в напрямку села Василівка. Трохи недоходячи до нього, дорога йде понад долиною. Там внизу біліють хатинки села Білогуби. А трохи далі на безкраїх просторих лугах випасають корів. А ще далі, ген-ген далеко від нас, понад горизонтом плачуть дощем темні хмари.

Видовище неперевершено красиве. Сильний вітер постійно перемішує хмари над нами, тому картинка раз по раз доповнюється новими світловими композиціями. Простори, хочеться споглядати на них постійно. Там я відчуваю себе по справжньому вільним.

У Василівці йдемо до магазину – час обідати. =) Там знайомимось з дядьком Юрієм. В розмові дізнаємося, що у нашого співбесідника є дружина та двоє дітей. У селі працює садочок, але підтримується він за рахунок батьків. Місцеві бояться, що закриють сільську раду і тоді узагалі все позакривається. Таке дійсно може статися. Ми не вперше чули, що села “загинаються”, сільради об’єднують, переносять, закривають. А що людям далі робити незрозуміло.

Із села вирушаємо в напрямку Веселого Подолу. Перед ним у нас місце ночівлі. Попередні прогнози невтішні – там всього лише лісосмуга між полями. Прийшли на місце, так і є, стати особливо нема де. З Олею розвідали місцевість і таки знайшли кльове місце. Однак, це була територія саду і навіть нібито під охороною. Про це довідалися із листочка прикріпленого до дерева. Все ж вирішили ставати там.

А мені ще потрібно було сходити по воду. Це також біла ціла історя. Вже темніло, коли я заходив до села. Людей на вулиці нема, а вигукувати хазяїв над вечір не дуже хотілося. Попросив води в однієї жінки і вона мені відмовила. Це був перший раз в моєму житті, щоб відмовили набрати води. І це було не через те, що в неї води нема, їй просто не хотілось мені її давати. Водички я все ж набрав у місцевого хлопця, він зацікавився нашим проектом. Потім ще підвіз мене на машині до краю села. По поверненню в табір, стандартні справи на кожен вечір – приготувати їсти, написати блог та лягти спати.

Технічна інформація

Перехід: с. Демченково – с. Веселий Поділ.

Дистанція: 24,2 км.

Чистий ходовий час: 4 год 56 хв.

Середня швидкість руху: 4,9 км/год.