Довгоочікуваний вихідний день. Ось він настав. Цієї днини ми стоїмо на місці і відпочиваємо. Але при цьому займаємося необхідними справами. Перемо речі, варимо їсти, ремонтуємо спорядження, працюємо над блогами.

Саме перше, що ми зробили, це добре виспалися. Того дня Яша покидав проект, тому я прокинувся трохи раніше. Тяжкі хвилини прощання. За сім днів сумісного життя у поході по справжньому зближуєшся з людьми. Звикаєш один до одного. Люди, котрі ходять у багатоденні мандри, зрозуміють про що я кажу. Однак, розставання не минуче, хоча і не на довгий період. Але стає якось сумно. Завжди печально, коли хтось покидає такі проекти, особливо, якщо це один із кращих друзів. Яша, я не знаю коли ти це прочитаєш, але знай, що нам тебе не вистачає з тої самої хвилини, як ти пішов. Особосто я дуже вдячний тобі, за те, що ти долучився до проекту. Успіхів тобі у твоїй подорожі в Карпатські гори. Для нас же, Карпати ще далеко попереду…

Люди йдуть і приходять, життя продовжується. Так і проект Inside of living.

Із цікавих подій того дня було купання і прання в заболоченій річці. Це було дуже незручно і довго та, мабуть, дуже весело виглядало з боку.

Із блогом я постійно не встигаю, так і того дня в планах було багато, а на ділі вийшло не так. Я тоді написав і підготував до публікації лише одну статтю.

Але разом із тим, ми з Олею сходили в радіалку до Шарівського парку. Дорогою зустріли бабусю з її внуком. Вона як дізналася про наші мандри, так розхвилювалася, що ледь могла говорити. Я з Олею заспокоювали її як могли. Жіночка розповіла трохи про себе і трохи про Шарівський палац. Ми дізналися, що за історію палацом володіло троє людей. І кожен з них розбудовував його, щось змінював чи доповнював. За часів Союзу тут був санатор. А потім, як ви вже, мабуть, здогадалися, це все стало нікому не потрібним.

Трохи згодом, гуляючи по території палацу, я помітив, що все ж за ним хтось доглядає. І територія чиста, і будівля у більш-менш нормальному стані. Хоча, у багатьох місцях штукатурка обсипалась.

Дуже здивувало, що у деяких будівлях палацового комплексу проживають люди. І це не якісь там “мажори”, а звичайні селяни. Мабуть, десь поряд мають клаптик землі і доглядають за ним. Як же вони там оселилися, гам довідатися, на жаль, не вдалося. Якщо вам відомо щось про це, залишайте в коментарях до цієї публікації.

До табору ми з Олею поверталися, коли смеркало. Дорогою зайшли до вже знайомої бабусі набрати водички. Отримали на дорого гостинця – 5 літрів березового квасу, що тамував спрагу майже весь наступний день.

Днівка промайнула, як її і не було. Все ж, вона була необхідною як для фізичного, так і для морального відпочинку.

На той день, ми пройшли 143,8 км за шість ходових днів.