Нещодавно їздив у Карпати на Чорногірський хребет. Як і минулого разу – це було вражаюче. Все ж похід в горах це дещо краще ніж проста мандрівка, скажемо по області. Гори притягують до себе і заворожують своєю могутністю і красою. Карпатські гори сповнені старовини, легенд і таємниць. Тут височіють найвищі вершини України. Саме ними і пролягав наш маршрут…

Цього разу я вдруге ішов як керівник групи. Зі мною пішло ще двоє моїх друзів Андрій і Рома. Наш маршрут розпочинався в с. Шибене, його ще по новому називають Явірник (Івано-Франківська обл., Верховинський р-н). Добратися до нього доволі складно – потрібно добратися з Тернополя в Івано-Франківськ, потім до Верховини і звідти вже їхати на Шибене. Отож, до Франика (Івано-Франківська) ми їхали 295 поїздом Сімферополь-Чернівці (з Тернополя відправляється о 22:05). У Франківськ приїхали о третій ночі і чекали на автобус до 5 години, їхали рейсом Івано-Франківськ-Верховина (відправляється з Франика о 5:10).

Приїхавши у Верховину, дізналися, що “пазік” на Шибене буде аж у дванадцятій і чекати нам на нього потрібно три з половиною години. Ну що ж тут поробиш, пішли шукати тіньок аби трохи виспатись. Знайшли неподалік вокзалу невеличку галявинку на березі р. Чорний Черемош, там і зупинились. Перекимаривши дві годинки і поївши канапок, ми попрямували назад на автостанцію. Тут ще трішки почекали автобус і ось вона котиться будка на колесах. Йой, що здійнялося, велика купа людей зразу ж налетіла на той “пазік”, ніби він медом намазаний. Відкрились двері і люди почали шалено талуватися в автобус, при цьому ми були не єдині туристи з великими наплічниками. Я не знаю як там в Челябінську, але тут, я зрозумів, що у нас, в Україні, “пазіки” безрозмірні, як не крути. Їхали в тому автобусі як у такій собі карпатській сауні, добре хоч люк над головою був відкритий.

Ну нарешті, відмучивши півтори години в “пазіку”, нас привезли в Шибене і висадили перед прикордонним КПП. Пару слів про КПП. В Шибеному є прикордонна застава, і контрольний пункт, всіх хто проходить або проїжджає машинами реєструють по паспортах. Тому цей документ необхідно включити в список речей, збираючись мандрувати в цьому районі, без нього тебе просто не пропустять далі.

Біля Чорногірського лісництва

Тут і розпочинається наш маршрут. Першого дня ми повинні були всього лише піднятися до озера Марічейка (1510 м н.р.м.). Перехід був короткий – всього 9 км. Але дорога була із затяжним і доволі крутим підйомом, адже, потрібно було набрати приблизно 500-600 м висоти. Поволі, зупиняючись на перепочинок, ми підіймались все вище і вище. Мушу сказати, поки добрався до полонини Веснарка і сам втомився. На полонині зробили трохи довший привал і поповнили запаси води. Тут, на Веснарці, є колиби, в яких гуцули продають молоко і сир. А ми прямуємо далі, ще невеличкий підйом полониною і далі порівняно рівна дорога до Марічейки. Прийшовши до озера ми знайшли непогане місце для намету, неподалік було вже готове місце для багаття і стояв стіл.

Озеро Марічейка

Марічейка — високогірне озеро в Карпатах, на хребті Чорногора. Розташоване у південній частині Карпатського національного парку, на північно-східному схилі гори Шурин. На північний захід від озера розташована одна з найвищих вершин Українських Карпат — Піп Іван (2022 м). Марічейка — льодовикового походження. Довжина озера – 88 м, ширина – 45 м, висота над рівнем моря — 1510 м. Улоговина видовженої форми. Береги низькі, вкриті частково субальпійськими луками, частково заростями осоки, оточені лісом з ялини та гірської сосни. Живиться підземними та частково атмосферними водами. Вода прісна, чиста. Дно рівне, мулисте. Максимальна глибина — 0,8 м. З озера витікає струмок, який впадає в річку Погорілець (притока Чорного Черемоша). Найближчий населений пункт — село Явірник.

Ну і легенда про походження назви озера:

Було все це ще в глибоку стародавність. Чорним вороняччям налетіли тоді злі недруги на наш зелений край. Вони руйнували села, губили народ, а хто вцілів, рятуючи, пішов у гори. Але вороги довідалися, що гуцули ховаються десь у дрімучих лісах, і рушили ордою слідом за ними.

Марічейка, молода дружина чабана Івана, пабачила ворогів і прошептала коханому:
– Іванко, рідний! Скоріше біжи до нашим, попередь!.. А я спробую їх затримати.
– Не можу я залишити тебе.
– Згадай, милий, скільки наших там, у горах. Батьки і матері, старі і діти… Весь наш народ… Він у небезпеці. Йди!
І пішов Іван. А горда Марічейка стала на шляху ворогів. Її схопили… Наказали:
– Веди до своїх гуцулів. Не те смерть!
Йшли вони до самої ночі. Завела їх Марічейка в такі дикі місця, відкіля і не вибратися. Розлютилися вороги і накинулися на неї із шаблями… Затремтіла земля, подув страшний вітер, гримнув грім. І злетіли в небо камені, здвинулись гори й утворилося озеро. У ньому і знайшли свою загибель вороги. З тих пір ліс на честь хороброї дівчини стали називати Дівочим, а озеро – Марічейка…

Відпочивши і перекусивши канапками, я почав ставити намет, а хлопці пішли на пошуки дров. Пізніше я знайшов джерело, вода в ньому була крижаною, але дуже доброю. Ось уже і задимілись перші сухі гілочки, що дали початок нашому багаттю. Скоро у нас уже стояла манашка з гарячим чаєм, на багатті варилась молода картопля. Поки ми поралися із своїми справами, неподалік розклалась ще одна група туристів. Сиділи ми цього вечора не довго, адже, наступного дня тяжкий перехід. Тому трохи помилувавшись вечірньою Марічейкою я попрямував у намет і швидко заснув.

Обсерваторія на г. Піп-Іван

Наступного дня підйом в сьомій ранку. На сніданок готуємо вівсянку і заливаємо її згущиком. Смачнючий сніданок. Потім збираємося і в дев’ятій годині прощаємось із Марічейкою – попереду сходження на г. Піп-Іван (2028 м н.р.м.). Знову затяжний підйом, але потихеньку із кількома привалами ми виходимо на вершину. Тут, на горі, знаходиться обсерваторія, точніше її руїни. В народі обсерваторію прозвали Білий Слон,бо здалеку вона контурами нагадує слона.

Білий Слон — астрономо-метеорологічна обсерваторія на горі Піп-Іван; найвище розташована споруда в Україні, в якій постійно жили й працювали люди (2028 м над рівнем моря). Діяла в 1938–1941 рр. Будівництво розпочалося влітку 1936 року. Обсерваторія зводилася переважно з використанням місцевого будівельного матеріалу — каменю-пісковика, що здешевлювало і спрощувало будівництво. Робочу силу складали теж переважно місцеві мешканці сіл. Камінь на гору підвозили кіньми чи несли в руках, на спині. Так само транспортували інші будівельні матеріали, обладнання, доставлені залізницею до найближчої станції Ворохта (70 км від будівельного майданчика). Багато зусиль було витрачено на перенесення до вершини гори Піп-Іван 33 скринь із елементами купола та іншими деталями. Найбільша з них важила 950 кг. Відкриття відбулося 29 липня 1938.

Зараз це руїни, навколо яких точаться суперечки про відновлення дослідної станції. Але це всього балачки, а як воно там буде побачимо. Порівняно з минулим роком, на вершині з’явилася капличка і столи для відпочинку, як на мене, поменшало сміття. На горі ми затрималися довше – фотографувались на руїнах обсерваторії, перепочивали після важкого підйому і зробили перекус і просто милувались неповторними краєвидами. Далі ішли хребтом, зійшли на г. Дземброня (1877 м н.р.м.). За нею стежка прямує в напрямі озера Бребеняскул.

Там далі зливає дощ

По дорозі ми мали піднятися на ще один двохтисячник – г. Бребенескул (2035 м н.р.м.), але, нажаль, я пропустив стежку на неї і ми пішли траверсом. Перед г. Гутин-Томнатек зробили привал і перекус канапками. Потім піднялися на Гутин-Томнатек (2016 м н.р.м.) без наплічників, пофотографувались. Нам було видно як неподалік ллє злива і прямує вона потихеньку в нашому напрямку, тому вирішили не затримуватись і поспішити до місця ночівлі.

Таким чином ми пройшли траверсом і гору Ребра (2001 м н.р.м.), далі так само траверсом пройшли ще один пагорб і попрямували в напрямку г. Туркул до озера Несамовите. Я ще піднявся трохи вище над стежиною аби глянути на г. Шпиці. Минулого разу я споглядав на неї крізь туман і мало що роздивися. Незадовго ми вже спускались до озера Несамовите (1750 м н.р.м.).

Озеро Несамовите

Несамовите — одне з найвище розташованих озер Українських Карпат (1750 м. над рівнем моря). Лежить у межах Карпатського національного парку, у льодовиковому карі (впадині) на східних схилах гори Туркул (масив Чорногора). Довжина озера 88 м, ширина 45 м. Глибина по всій площі коливається в межах 1—1,5 м. Льодовикового походження. Живиться переважно атмосферними опадами. Взимку замерзає. Дно біля південних берегів вкрите валунами, у північній частині поширені піщано-мулисті відклади. Південний і західний берег кам’янистий: на нього осипаються продукти розпаду скельного схилу. Морена (шар породи, яку зібрав на своєму шляху льодовик) вздовж протилежного берега вкрита субальпійськими луками, тут ростуть гірська сосна, жереп і ялівець. Несамовите в останні роки інтенсивно заростає осокою. Туристи часто залишають на березі або кидають у воду сміття, що сприяє швидкому забрудненню екосистеми озера і росту водяних рослин.

Тут було наше місце ночівлі. Було видно, що дощові хмари обходять нас боком і ми трохи заспокоїлись. Тут, біля озера, росте лише ялівець і жереп, ці рослини занесені до Червоної книги України і нищити їх неможна, однак, туристи спалюють їх. Так як у нас не було пальника, ми також палили багаття жерепом, але шукали сухі гілки, бо сирі взагалі не горять. Раджу для всіх хто збирається ночувати біля Несамовитого взяти із собою пальник і балон газу. Це значно зекономить час і нерви на приготування їжі. Власне це, мабуть, було найбільшим ускладненням за всі чотири дні походу. Ввечері ми поїли печива і випили киселю. А зранку все ж зібрали достатню кількість хмизу для того щоб зварити макарони.

Третій день. Відчалюємо від Несамовитого і беремо курс на Говерлу. На Туркул не ліземо, ідем траверсом. По дорозі до найвищої точки України піднімаємось на г. Пожижевську (1822 м н.р.м.) і г. Брескул (1911,5 м н.р.м.).

А далі кам’янистий схил Говерли. Його я з Андрієм долаємо за 25 хвилин і ось ми уже на вершині. Скільки ж тут люду і приходять все нові і нові групи туристів, а хто вже спускається. Цим мені найвища вершина країни не подобається. Тут завжди багато людей, шумно і накидано сміття. Все ж ми тут затримались довше щоб відпочити і перекусити. Потім пішли фотографуватись, ледве втиснулись щоб зробити три світлини біля гербу.

Спуск із Говерли кам’янистий і тому небезпечний, тут варто проявити увагу добре думати перед тим як переносити вагу на той чи інший камінець. Поволі ми спустились до роздоріжжя і звернули на дорогу до КПП “Сідловина”. Іти до неї менше 2 км, але із незначним спуском. Як тільки ми наблизились до КПП, вийшов гуцул і люб’язно запропонував нам заплатити по 20 грн. за екскурсію на г. Петрос (це в них так називається плата за прохід через КПП), ну що вдієш потрібно платити. Ми ще залишились на Сідловині аби випити чаю і перекусити. А потім попрямували до г. Петрос. Біля її підніжжя у нас було місце ночівлі. По дорозі до Петроса є потічки, тому проблем з водою нема. А ось із місцем ночівлі ми поспішили і розклались ближче ніж потрібно було, тому по воду ходити було далеко.

Тільки встановили намет, як почалась гроза і сильна злива, а пізніше пішов град. Негоду перечекали в наметі. Дощ був затяжний, а як він нарешті вщух почали шукати дрова і готувати їсти. На вечерю мав бути гречаний суп, та ми трохи не розрахували із кількістю гречки і вийшла гречана каша з картоплею. До неї ми додали сардин з кетчупом і смачно попоїли. Оскільки, наступного дня повинен був бути неважкий і короткий перехід, я вирішив зробити підйом о 8 ранку. Тому ввечері сиділи довше.

Ясіня в тумані

Зранку хоч і планували встати в 8:00, вийшло трохи пізніше, тому поки приготували поїсти та зібралися, то вийшли на маршрут уже в 11:00. Нас зразу чекав важкий підйом по схилу Петроса. Але він хоч важкий, але цікавий, є скелясті виступи де можна отримати чудові світлини. А важкість його полягає в тому, що дорогу час від часу перегороджують кам’яні брили, а на них потрібно вилізти разом з наплічником.

На схилі Петроса

Таким чином підіймались на вершину десь з годину. І ось ми на довгоочікувані вершині останнього двохтисячника та й останньої гори на якій ми мали побувати – Петрос (2020 м н.р.м.). Як і минулого року тут стоїть розвалена капличка і погнутий хрест, хоча за рік його трохи вирівняли. Поки ми відпочивали і фотографувались почався невеличкий дощик. Було вирішено продовжувати рух. Одягнули дощовики та й пішли. Поки рухалися в напрямку полонини Гарманески, дощик декілька разів закінчувався і починався, а потім пішов справжній хороший дощ. Невдовзі він закінчився та я встиг намочити кросівки.

Біля підніжжя г. Шешул почали спуск до біостаціонару, а там вже і Кваси не далеко. Та дорога до селища починає різко спускатись – це дуже ускладнює рух. Завжди спуск тяжчий ніж підйом. Та ось за поворотом появились перші хати села Кваси (Рахівський р-н, Івано-Франківська обл.), ще трохи і ми на місці. Потрібно було ще повечеряти перед поїздом, сходити на вокзал по квитки. Неподалік місця де ми зупинились є мінеральне джерело. Там з-під землі витікає справжнісінька газована вода. На ній ми приготували собі макаронний суп і ще купили сардельок в місцевому магазині та запекли на багатті.

В половині другої ночі ми сіли на поїзд 606 сполучення Рахів-Львів і поїхали до Франика. А звідти автобусом в 6:30 виїхали на Тернопіль. Такою цікавою вийшла наша мандрівка. Я залюбки повторю її наступного року.

Висновки і рекомендації

Загалом похід пройшов добре без особливих ускладнень. Погода була сприятливою, тільки в третій день пройшла гроза, яку ми перечекали в наметі. А четвертого дня ми потрапили під невеликий дощ. Для захисту від негоди я рекомендую брати із собою в похід дощовик для себе і для наплічника. Особисто я використовую накидку на себе і на рюкзак (пончо), вважаю її більш зручною. В будь-якому випадку візьми із собою навіть самий звичайний дощовик. Окрім цього в горах може бути ускладнене орієнтування через туман, тому варто мати із собою GPS-навігатор, але не обов’язково.

На озері Несамовитому у нас виникли проблеми із розпаленням багаття, тому на майбутнє я завжди буду брати пальник в Карпати. Крім усього потрібно ретельно спланувати харчування групи. Правильно розподілити продукти харчування і групове спорядження між учасниками – це буде запорукою успішного проходження маршруту, і всі залишаться задоволені.

Якщо ти вирішив іти цим маршрутом, обов’язково візьми із собою паспорт! Без нього тебе не пропустять на прикордонному КПП в с. Шибене.

Екологічна ситуація в Карпатах, нажаль, залишає бажати кращого. Порівняно з минулим роком я помітив збільшення кількості сміття, недбайливе ставлення до маркування маршрутів, зникло декілька вказівних стовпчиків. Туристи вирубують і спалюють жереп і ялівець.

Мандруй розумно!

Учасники цієї мандрівки:

1. Яша В. – організатор, керівник групи;
2. Андрій Л. – учасник;
3. Роман Б. – учасник.

За чотири дні ми пройшли близько 56 км.

І день (05.07.12), перехід с. Шибене – оз. Марічейка. Протяжність 9 км. Чистий ходовий час 2 год. 30 хв., середня швидкість 3,6 км/год.

ІІ день (06.07.12), перехід оз. Марічейка – оз. Несамовите. Протяжність 19 км. Чистий ходовий час 4 год. 35 хв., середня швидкість 4,28 км/год.

ІІІ день (07.07.12), перехід оз. Несамовите – г. Петрос. Протяжність 14,5 км. Чистий ходовий час 4 год. 3 хв., середня швидкість 3,58 км/год.

ІV день (08.07.12), перехід г. Петрос – с. Кваси. Протяжність 16,8 км. Чистий ходовий час 4 год. 28 хв., середня швидкість 3,74 км/год.

Переглянути всі фото із цієї мандрівки Карпатами ти можеш тут.