З місяць тому мені довелося виїхати в Карпати на декілька днів. Мандрівка вийшла досить спонтанною, і якби не вдалий збіг обставин, то навряд чи все відбулося би. Так склалося, що я їхав у рідне місто Тернопіль здати звіт про похід-двійку, через що мав бути там близько тижня. Разом з тим при обговоренні того ж звіту ще до поїздки Паша, один із учасників літнього походу запропонував поїхати в гори вже на наступних вихідних. Ось так і вирішили. Маршрут обрали легкий, але досить мальовничий Ясіня – Петрос – Кваси. Місце старту і закінчення дуже зручне, адже там курсує прямий поїзд через Тернопіль.

День старту настав, ми практично приїхали на станцію Ясіня, за вікном вагону досить похмура погода. Небо повністю затягнуте хмарами. Із поїзда виходимо прямо на сусідню колію, платформа якась ну дуже куца. Я вмикаю GPS і ми починаємо мандри.

Навігатор я вмикав не через відсутність у нас традиційної паперової карти чи невміння користуватися компасом. Просто GPS – це як хороший бортовий самописець, отриману інформацію я в подальшому зможу використовувати для статистики, та і досить цікаво отримувати інформацію про середню швидкість руху, поточну висоту і набір в режимі реального часу. А з огляду на те, що похід є не довгим, то за живлення девайсу я не хвилювався, до того ж в мене з’явився power bank, про нього напишу в окремій статті.

В гори прямуємо шляхом, що йде практично від залізничної станції. Тут одразу починається підйом. Поволі піднімаючись заходимо прямісінько в хмари. І хоча видимість падає до декількох метрів, але і в цьому є своя краса. Дерев’яний тин повільно розчиняється десь позаду, а збоку, недалеко, крізь туман і хмари проступає силует хатини. А ще далі ніби проглядається невелика кіпа сіна. Ось в цьому і є краса, очі бачать лише обриси і силуети, а уява домальовує те чого не видно.

Невдовзі виходимо до пам’ятного знаку. Він чимось схожий на обеліск з абияк складених кам’яних блоків. Поруч декілька входів до бункерів чи якихось оборонних укріплень, точніше, те що від них залишилося і трохи далі цвинтар. Якщо вірити позначкам на карті, то це воєнний цвинтар. Стосовно цього місця і пам’ятного знаку в інтернеті практично нічого не знайшов. Єдине що, тут пролягала лінія Арпада – це лінія оборонних укріплень, що створювалася угорськими військами у 1943-1944 роках. В околицях Ясіня та і взагалі у Східних Карпатах достатньо залишків різних оборонних укріплень як то доти і бункери, залишки окопів і траншей.

Від обеліску прямуємо чітко на південь хорошою ґрунтовою дорогою. Набираючи висоту потроху починаємо виходити із хмар і стає зрозуміло, що вони тримаються в низині. І коли жителі села живуть під похмурими хмарами, то там, трохи вище гори ніжаться в ласкавому промінні осіннього сонця. Коли з хмар вийшов ще не повністю, але вони вже не такі густі стає ще красивіше. Тут дійсно можна розрізнити сонячне проміння. Цю велич природи не просто описати… Тут потрібно бачити, бути в цьому, відчувати рух чистого, трохи вологого повітря. Все це разом дає неймовірне відчуття щастя від життя! Усі проблеми і турботи, все залишилося там, внизу під хмарами, у далеких містах, насичених ядовитими газами, шумом і метушнею. А тут спокій і неперевершене відчуття єдності і гармонії з природою!

З набором висоти, гори відкривають свої простори. І ми вийшли в таку місцину звідки видно все навколо, тут і Синяк, і Хом’як, гори Близниці з Драгобратом. А в долинах між пасмами гірських масивів густими клубками лежать сиві хмари.

З поміж дерев видно Петрос і Говерлу. Ми повинні сьогодні максимально близько підійти до Петроса. Перекусити вирішили на полонині Шиса. Там же є досить багато джерел і місце де поставити намети.

По обіді прямуємо далі, дорогою минаємо джерело і тут допускаємо помилку. На карті було ще одне джерело трохи пізніше по маршруту. Тому й води ми не набрали вдосталь. Однак, на ділі того джерела там не було. Не варто довіряти навіть самій точній карті. Деякі запаси води були тому ситуація не критична.

Сонце вже було над горизонтом коли ми почали підйом на Петросул. Варто було вже шукати місце для ночівлі. Разом з вечором в гори прийшов вітер і холод. Температура стрімко опускалася до нуля, а вітер погіршував ситуацію. Тому на Петросул ми вже не підіймалися, хоча вершину було видно.

Зачекавши доки сонце остаточно сховається за горизонтом, я пішов шукати захищене від вітру місце. Чудова рівна місцина під намет швидко знайшлася в найближчій улоговині. Там і зупинилися. Багаття нам розводити не потрібно, бо маємо газ. Хоча, від тепла полум’я я би тоді не відмовився. Був по справжньому «собачий» холод. А ще довелося йти набирати воду в якійсь водоймі, що її було видно зі схилу. Як виявилося то було якесь болотяне озеро. Водичку прокип’ятили і все ок. В цю пору року темніє досить рано, тому після приготування вечері ще було вдосталь часу щоб піти споглядати зорі. Видно було навіть Чумацький шлях.

Потім ще піднялися трохи вище від місця ночівлі, звідки було видно населені пункти. Видовище заворожуюче, а над горизонтом проступає Велика Ведмедиця.

Наступного дня вирішили встати якомога раніше, годині в четвертій ранку і відправитися зустрічати сонце на гору Петрос.

«Світає, край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
сонце зустрічає.»
Т.Г. Шевченко

Ці рядки, перше, що спало мені на думку того ранку, коли я побачив який красивий силует Говерли у кольорах світанку. І хоч соловейко в горах сонце не зустрічав, а ми невпинно піднімалися на вершину Петроса, аби одними з перших у країні зустріти сонце нового дня. Воно от-от повинно було визирнути з-за горизонту і привітатися зі світом ласкавим теплим промінням.

Світанок того дня був чудовим, а сам факт того, що ти зустрічаєш сонце на висоті 2020 метрів, на одній з найвищих гір України, дарує неперевершені відчуття. Коли сонце повністю вийшло ми пішли робити чай і потім просто насолоджувалися чудовими краєвидами. На Петрос завітав якийсь одинокий мандрівник. Поговорили з ним, він зробив декілька кадрів нам, я декілька йому і він попрямував далі.

І нам час збиратися і йти. Прямуємо в Кваси. Дорога стандартна через полонини Шумнєска, Менчул та Джорджеву Прелуку. Цей шлях був описаний в багатьох моїх публікаціях, тому, мабуть, повторюватися не буду. Просто залишу тут декілька світлин.

По обіді прийшли в село. Тут похмуро, хоча деколи проглядало тьмяне сонце. А там в горах красиво і сонячно. Табір поставили на стандартному місці біля закинутого пансіонату. Тут нам сидіти до обіду наступного дня коли в нас поїзд. Розвели багаття, готували їсти і просто байдикували. А наступного дня сіли в поїзд і по домівках.

Такими були осінні Карпати. Дякую Паші, що витягнув мене в цю мандрівку і практично примусив підірватися рано вранці, щоб зустрічати сонце на Петросі.