За останні пів року в мене з’явилося багато нових друзів туристів, надіюсь, наша дружба буде лише міцнішати і процвітати 🙂 . І, як я вже писав у попередній публікації, цього року на травневі свята випало багато вихідних, у мене їх вийшло 12 днів (круто, правда?). Ось ми і зібралися піти в похід, так як я ні разу не ходив в Криму, в мене одразу виникла ідея піти саме туди, тим паче, туди їхати набагато ближче із Харкова, ніж, скажемо, в Карпати. Маршрут вибрали із Соколиного в Балаклаву. Він пролягає через Чайну хатину, Узундженський каньйон, Чортові сходинки, мис Айя, Інжир – один із самих популярних маршрутів в Криму. Білети купляли завчасно – в день відкриття продажу, все таки свята і було зрозуміло, що пізніше їх навряд чи купиш. Двоє учасників групи і так виїхали іншим поїздом раніше, бо не вистачило білетів, і відповідно прибули в Сімферополь раніше. Маршрут розрахували на 8 днів, але так виходило, що під час проходження постійно вносились коригування. Таким чином у нас вийшло три днівки і п’ять ходових днів. Ну про все по порядку.

Отож, 29 травня і ми всі дружно вирушаємо на потяг. Не встигли ми доїхати на Південний вокзал, як у нас загубився керівник із всіма білетами і документами частини групи – весело правда 🙂 . На потяг ми все ж потрапили в повному складі – за 15 хв. до відправлення керівник все ж знайшовся, полегшення відчула вся група, адже мандрівка була під загрозою зриву. А далі нас зустрічав Сімферополь.

Зранку, 30 травня, ми прибули на вокзал. Такого напливу туристів я ще в житті не бачив – всі лавочки, переходи і коридори вокзалу були заповнені туристами! До місця старту, с. Соколине, було вирішено їхати на приватному бусі, таких прямо біля вокзалу багато. Двоє учасників, Маша і Діма, котрі приїхали в Сімферополь раніше нас одразу знайшли нам машину і водій уже чекав на нас, спасибі їм за це. Півтори години бусом і ми на місці старту – туристична стоянка «Каньйон», це, власне, біля Великого каньйону в Криму. Допакувавши рюкзаки, ми вирушили на маршрут і одразу довелося зустрітися з лісником та заплатити йому по 40 гривень з людини за прохід повз водоспад Срібний. Здивовані ціною? Так, особисто я також був здивований, потім мені пояснили, що це Крим і тут за все потрібно платити та це був лише початок. До Чайної хатини дійшли без особливих пригод. Там набрали води, варто сказати, що джерело там в такій собі печері, котра йде вглиб під землю, було весело. Зустріли там ще одного лісника, грошей з нас він не брав, а ось маршрут після цієї зустрічі дещо змінився. По-перше, дізналися, що всі стоянки платні, по-друге стоянка Ай-Дімітрій, на якій ми планували ночувати була закритою і по-третє іти до неї доведеться іншою дорогою, бо запланована також закрита. Тож далі ми йшли аж до Узундженського каньйону. Пересувались власне по самому каньйону, екстремальні спуски і підйоми, невелика сипуха… Було весело. На ночівлю стали трохи далі Узундженської печери. Після перерахунку пройденого за день кілометражу, я виявив, що за перший день ми пройшли майже в два рази більше, ніж мали. Тому вирішили наступного, другого дня походу зробити днівку. Місце ночівлі ділили з досить цікавими сусідами – вони сім’єю з малою дитиною п’яти років вже, ніби, як 10 днів стоять тут на одному місці. Цікаво те, що коли ми піднімалися на цю поляну в пошуках місця ночівлі, хлопчик бігав по ній з мачете в руках і трощив дрова.

Другий день походу, 1 травня. Днівка видалась на славу, ми поділились на дві групи аби по черзі відвідати печеру Узундженську. Я ж ходив двічі – у першій і другій групах. З другою групою ще пішли лазити по скелях. З них відкривається неймовірний краєвид на Узундженський каньйон. Повернувшись в табір, почали готувати вечерю і не аби що, а плов. Велике спасибі нашому шеф-кухарю Саші за таку смакоту в поході.

Далі ми йшли з Узундженського каньйону до Чортових сходинок, де в нас було планове місце стоянки. Це був третій день мандрівки, 2 травня. Так ми пройшли через с. Родніковське, а далі вздовж річки Боса попрямували до перевалу Шайтан-Мердвен, де власне і знаходиться туристична стоянка Чортові сходинки (рос. Чертова лестница). Десь на річці Боса знаходиться невеликий водоспад, біля ного ми зробили перекус, дехто купався. А потім незчулися, як прийшли на місце стоянки. Часу було вдосталь і ми думали може піти трохи далі, ще 5-6 км, там ніби є колодязь з водою. Аж тут приїхав лісник і здер з нас по 10 грн за прохід через заповідник і по 20 за стоянку, це при тому, що ми ще навіть не ставали на ночівлю. Правда чек за прохід він виписав датою наступного дня (3.05). І це стало вагомим поштовхом для того аби пройти ще трохи далі. За наступний день знову потрібно було пройти як за два, аби не платити ще раз. Сказано – зроблено, намічений відрізок ми пройшли досить швидно, знайшли колодязь і стали неподалік.

Четвертий день мандрів (3 травня) також був ходовим. Цього дня ми дійшли до мису Айя і стали неподалік джерела Демир-Капу-Чокрак і, звичайно ж, з пригодами 🙂 … Спочатку все йшло чудово, правда з самого ранку ми дещо зблудили і довелося йти асфальтною дорогою до Байдарських воріт, але не довго. На Байдарських зупинилися на привал – подивитися на чудові краєвиди моря та зробити декілька світлин. Далі наш шлях пролягав хребтом Фарос-Богаз, з висоти ми постійно бачили море. Палюче сонце особливо відчувалося цього дня – в нас була обмежена кількість води, бо на цьому відрізку немає джерел і, крім цього, на хребті дуже мало місць із тінню. Далі хребтом Донгуз-Орун ми дісталися до запланованого місця ночівлі, знайшли там джерело (воно ховається в заростях). Але знову вирішили дещо продовжити маршрут і дійти до стоянки неподалік мису Айя. Ось тут і почалися справжні пригоди, виходимо по карті на намічений маршрут і розуміємо, що тут дороги немає, але все ж пробираємося трохи далі в хащі. Робимо звірку з GPS, пристрій показує, що ми знаходимось на наміченому маршруті і тут повинна бути дорога. Щось тут не те, ми вже думали, що картографи помилково нанесли цей шлях на карту. І аж коли ми пробралися через усі хащі, знайшли якусь стару дорогу по картах Генерального штабу (це все зайняло у нас чи не з годинку часу), я зрозумів, що по карті тут пролягає кордон заповідника, а ніяк не дорога. Весело правда? Хто ж склав такий маршрут, запитаєте ви? Нехай це залишиться між нами, учасниками мандрівки 🙂 . Коли вже майже стемніло ми таки добралися до джерела Демир-Капу-Чокрак. Поки готувалася вечеря я, як штурман, прорахував всі можливі варіанти пересування, кілометраж і було вирішено наступного, п’ятого дня, зробити днівку, тим паче, що тут також є на що поглянути – з г. Кокія-Кая (висота 559 м над р.м.), що на мисі Айя, відкриваються неповторні краєвиди.

Ранок, спали довго – все ж таки днівка. Ліс, де ми стоїмо, приховує від нас спеку, створюючи тіньок над нашим табором. Знову поділилися на дві групи, аби всі могли піти помилуватися краєвидами з мису Айя. Я йшов у другій групі, а поки чекали повернення першої, кожен займався своїми справами. А коли пішов я в групі з Сашою, Мішою і Денисом, було вже по обіді, і перед виходом ми перекусили та випили чаю. Від нашого місця ночівлі до мису Айя не далеко і ми дійшли туди доволі швидко. Там досить довго сиділи на скелі. Море було видно лише біля берега, бо далі стояв туман чи то хмарки, набагато нижче нас. Виглядало це все неперевершено. Також ми, можна сказати, потрапили на халявну екскурсію. До місця де ми сиділи підійшли ще одна група і їх керівник розповідав досить цікаві речі про Чорне море, Кримські гори, солоність води та інше. Він зазначив, що якщо ми часом приїдемо на мис Айя через 12 500 років, то там буде океан. Веселий дядько, чи не так. Далі ми попрямували до г. Кош-Кая (висота 664 м над р.м.), але не дійшли туди і повернулися на мис, щоб зняти захід сонця. Вечоріло, піднявся досить сильний поривчастий вітер, було не комфортно. Та все ж ми дочекалися моменту, коли сонце заховалося за горизонтом і поспішили повернутися в табір. Сиділи цього вечора не довго, повечеряли і пішли спати.

А наступного дня наш шлях лежав в напрямку урочища Інжир. І пролягав він в безпосередній близькості до воєнної бази. Її потрібно було обійти траверсом через скелі, однак, ми не одразу помітили стежину і таки зустрілися з солдатом, він досить лояльно пояснив, що територія закрита і попросив повернутися назад. Потім наш керівник таки знайшов траверсну стежину і ми пішли до Інжиру, попутно зупиняючись на привали чи просто зробити декілька кадрів з видом на море. В 15:40 ми вже були в урочищі Інжир і зайнялися пошуками хорошого місця ночівлі. Зазначу, що це місце досить популярне як серед туристів, так і серед місцевих жителів. Знайшовши місце на три намети, група заходилася ставити табір. Нагадаю, що це вже був шостий день наших мандрів, власне 5 травня, Великдень. Ми вирішили не порушувати традицій і таки з’їсти сьогодні бодай шматочок паски. Тому двоє учасників Яша і Діма відправилися в Балаклаву. А поки вони ходили, ми займалися заготівлею дров. З ними тут проблеми – оскільки місце популярне, туристи і відпочиваючі спалюють все до тла. Аби знайти сухі гілки потрібно було лізти все вище на дерева. Хочу сказати декілька слів про це місце ночівлі – тут досить непогано, є де сховатися від сонця, не далеко джерело, до моря можна спуститися за 15-20 хв. Однак, можна стати і нижче прямо на березі, тоді прийдеться далеко ходити по воду. А, ось і наші мандрівники з Балаклави повернулися, і всі разом, ми, почали готувати вечерю. Цього вечора можна було посидіти допізна, адже, наступного дня днівка.

На цьому днюванні особливо не було чим зайнятися, тому я більшу частину дня спав, виходив з намету тільки поїсти 🙂 . Ближче до вечора сидіти на місці надоїло і не мені одному – Міша висловив бажанні прогулятися в Балаклаву і я підтримав цю ідею. До того ж, виявилося, що у нас нема хліба, тому ішли ми не просто так. Коли вийшли на дорогу, було зрозуміло, що повертатися назад ми будемо в темноті, ну що ж, це додасть інтересу. По дорозі в Балаклаву, ми дещо зблудили, але досить швидко повернулися на потрібну стежину. Коли підходили до міста, сонце вже ховалося за фортецю Чембало. Магазин знайшли швидко і невдовзі виходили з міста, було уже майже темно. Нікому не раджу повторювати таке, адже, дуже легко можна заблудитися. От і ми звернули не в той бік і вийшли на якусь стару асфальтовану дорогу. Зрозумівши, що щось не так, ми повернули назад і пішли в протилежний бік, ця дорога була вірною. Зустріли на дорозі якогось не зрозумілого хлопчину, він їхав на старезній машині з воєнними номерами, але сам був у цивільному. Від пропозиції нас підвезти ми відмовились – хто його знає куди і як він там поїде. Далі йшли без пригод і невдовзі прийшли до своїх. Вони саме закінчили варити суп. Після цієї вечірньої подорожі мене просто валило з ніг і, швиденько попоївши, я пішов спати.

Розпочався останній день походу. Потрібно було швидко дістатися Балаклави, звідти доїхати до Севастополя, потім до Сімферополя і вже звідти нічним поїздом до Харкова. По дорозі до Балаклави нічого цікавого не траплялося. Там ми зайшли до фортеці Чембало, вона вже декілька років знаходиться на реставрації, якщо це можна так назвати. На даний момент, я би сказав, в задовільному стані. До Сімферополя ми дісталися досить рано, а тому на поїзд чекали ще близько п’яти годин.

Так добіг кінця мій перший похід Кримом. Аналізуючи мандрівку, хочу сказати, що Крим – чудове місце для активного відпочинку, тут є на що подивитися і куди піти. Незрівнянні краєвиди, море і скелі все це створює свою, незрівнянну атмосферу Криму. Варто зазначити, що мандри півостровом обійдуться набагато дорожче, ніж, наприклад, Карпатами – приходиться багато платити лісникам. Я помітив, що тут набагато чистіше, в Карпатах сміття набагато більше. І це не може не тішити. Можливо, в цьому і є ідея досить великих «поборів» на утримання лісу. Вкотре переконався, що в мандри потрібно брати із собою GPS, навіть коли повністю впевнений в маршруті і його прохідності, можуть траплятися різні казуси. І один із основних уроків, котрий я виніс із цього походу – потрібно стежити за тим, аби група трималася купи, особливо при використанні транспорту, щоб не загубити нікого.

Фото: Яша Р., Олександр Ж.

Учасники мандрівки:
Яша Р. Керівник мандрівки, фотограф.
Яша В. Штурман, заст. керівника.
Олександр Ж. Відповідальний за харчування, фотограф.
Міша Р.
Денис К.
Ксюша Р.
Маша К.
Діма І.

Залишайте коментарі та запитання, буду радий на них відповісти 🙂 До речі, ви можете прокоментувати будь-яке слово на цій сторінці, просто виділіть його.