Всім привіт! Я розпочинаю цикл розповідей про мандрівку ІІ категорії складності Рахівським районом. За час мандрів моя група побувала на багатьох хребтах і взяла безліч вершин. Ми йшли дорогами Мармарос, вершинами Чорногори, мокли під дощами Свидовця та лазили по стежках Ґорґан. У цій частині я розповім про наші пригоди в Мармаросах.

Цього року в моїй групі були учасники з Тернополя, Харкова та Борисполя. Всього нас було семеро.

Стандартно похід через Мармароси розпочинається в с. Ділове Рахівського району, бо саме тут знаходиться прикордонна застава, де можна отримати перепустку в прикордонну зону. Саме так, по Мармароському хребту пролягає Державний кордон України з Румунією. Отож, для початку добираємося до Рахова на львівському раховозі. Там доводиться заночувати, бо поїзд прибуває в Рахів о 23:30, а на маршрут виходити зранку. Місце ночівлі знаходимо в сквері неподалік залізничної станції. О п’ятій ранку ми загрузилися в автобус до Ділового. Їхати там всього пів годинки. На усіх під’їздах до Ділового є блок-пости прикордонників. Водій автобуса довозить нас під саму заставу. Тут постає головне питання – чи дадуть нам дозвіл на перебування у прикордонній зоні. Адже запит я відіслав не за два тижні (хоча по нових законах достатньо повідомити прикордонників за 24 години). В пів на шосту ранку чергова по заставі спускається, просто бере у мене паспорти всіх учасників, заносить інформацію про групу до журналу та видає пропуск. Ну що ж, я очікував, що все буде серйозніше.

Отож, на годиннику 6:10 і я веду групу на маршрут, здається, я ще ніколи так рано не починав похід. Нам ще потрібно перекусити, тож знайшовши місце відпочинку поряд з джерелом зупиняємось. На виході із села новий блок-пост, точніше просто чергує прикордонник. Перевірив пропуск на групу і ми пішли далі. Пройшли повз мармуровий завод «Трибушани» – Мармароси то ж мармурові гори. Далі шлях лежав по накатаній УАЗами і ЗІЛами ґрунтовій дорозі. Так дійшли до маленького водоспадику на потоці Білий, але нашою метою був найвищий водоспад Українських Карпат – Ялинський. Тому повертаємо трохи назад і йдемо в урочище Ялин. Стрімкий набір висоти по лісовій стежці і так декілька кілометрів, і ось з поміж гілок і листя дерев проглядається скеля, котру дрібними краплями омиває потік Ялин – це і є Ялинський водоспад. Його висота 26 метрів. Встановили це нещодавно, лише в квітні 2011 року. До цього найвищим водоспадом вважався Манявський (17,5 метрів).

Від водоспаду йдемо траверсом в напрямку полонини Латундур. Близько обіду починається дощ, це трохи пришвидшує нас. Коли ми із траверсної стежки виходимо на дорогу дощ перестає, саме час відпочити і перекусити. Далі залишалась практично фінішна «пряма», цей відрізок шляху долаємо без пригод. Потроху набираючи висоту, вже можна милуватися красою гір і навколишніх хребтів. Як завжди після дощу в горах, десь в далині із лісу піднімається туман – неймовірно красиве та захоплююче видовище. Таким чином план на перший день ми виконали.

Найвищою точкою другого дня була вершина Піп-Іван Мармароський 1937,7 метрів над рівнем моря.

Практично біля вершини стежка поєднується з кордоном України і Румунії. Тут шлях частково пролягав то в одній країні, то в іншій. На найвищій вершині українських Мармарос сиділи з пів години, пофоткались та й пішли далі. Вид з гори звичайно був шикарний. З румунського боку пологі схили, з українського скелясті урвища. Затяжний спуск на основну дорогу, що йде далі по хребту. Подекуди можна помітити, що стежка ніби блистить. Це справді так, тут з гірської породи виступає слюда.

Дорога веде далі, до нових випробувань, а вони не змушували себе чекати. По обіді розгулялася файна гроза. Дощ періщив не слабенький. Розкати грому заповнювали все навколо, проникали, так би мовити, до кісток. Громовиця постійно била десь неподалік, висікаючи яскраві візерунки у темних хмарах. А довершив цю неповторну композицію град. Не можу сказати, що він особливо мені заважав, але все це разом морально і психологічно давить, проникає все глибше, знаходить якісь ниточки страху і намагається смикати за них. Та я знаю, гроза не вічна, ось, зараз, відступить далі. І тоді, залишиться лише дощ, що своїми краплями невпинно барабанить по дощовику. Краплі швидко стікають і падають на мокрий ґрунт дороги.

А ми все йдемо, місимо болото і переходимо глибокі калюжі то вбрід то через якісь кущі… Дорога все йде вдаль, то вгору, то вниз. Ну ось, нарешті, роздоріжжя із вказівником. До місця ночівлі залишається близько кілометра. Дощ потроху вщухає, а ми долаємо ту відстань за лічені хвилини. Підганяє холод, голод та бажання поскидати з себе промоклий одяг. За поворотом показалась хатина прикордонного КПП «Богдан», із труби йде дим… У хатині нас зустріла група туристів із Запоріжжя. Розмістилися в дальній кімнаті. Вона досить простора, є декілька панцирних ліжок (такі старі, як в гуртожитку). Вибиту шибку хлопці залатали шматком клейонки. Загалом жити можна! На годиннику четверта дня, саме час перекусити. Якою ж смачною була та довгоочікувана канапка з салом і ковбасою – це щось неймовірне.

Дощ перестав і ми заходилися готувати чай, вечерю та сушити одяг і спорядження. Ранній прихід на місце ночівлі дозволив розслабитися та відпочити. Спати також планували лягти раніше. Але до того потрібно було сховати все спорядження і їжу – в будинку були помічені гризуни. Рюкзаки ми також не залишали на підлозі, а підвісили за лямки. Хто знає наскільки ті миші сурові.

Хтось розмістився на ліжках, а комусь і на підлозі було досить непогано спати.

Наступного дня ранній підйом. По плану перехід 20 кілометрів. Не так вже і багато, але… про все за порядком. З місця ночівлі виходимо близько пів десятої ранку. Група із Запоріжжя вийшла раніше за нас, та я чомусь упевнений, що ми їх швидко доженемо. Так і сталося, на полонині Межипотоки робимо спільний привал. Тут стежка якою ми почали рухатися від колиб загубилася. Я збігав на розвідку, і ми пішли далі, залишивши запорізьких хлопців і дівчат позаду.

Дорога дійсно була не та, ми дещо відхилилися від маршруту, але це по суті нічого не зіпсувало. Можна сказати, що в якомусь сенсі ми навіть виграли (кілометраж), хоча в чомусь може і програли (час і складність пересування). Таким чином знову вийшли до кордону біля полонини Неняска.

Прямуємо далі на схід. Примітно, що вздовж лінії кордону тут колись стояв паркан з колючого дроту, однак, зараз він лежить хтозна з якої причини. Дорогою можна зустріти багато місцевих. Вони збирають тут афини (чорниці). Рано вранці їх привозять сюди машинами, а по обіді чи ввечері забирають. Така в них робота, і кажуть, що досить непогана. А ми все йдемо і йдемо. Основна дорога починає спуск вниз і далі продовжує петляти траверсом, нам же потрібно на верх. На вершині Міка-Маре (1815,5) робимо привал, фотографуємось.

Вид тут прекрасний, погода хороша, тому видно все навколо. Чудово було видно гору Фаркеу – це найвища гора Мармароського масиву, 1961 м.н.р.м., знаходиться на території Румунії.

Згодом спускаємось з верхів на траверсну дорогу – потрібно пришвидшити рух, а постійні перепади висот заважають. Так, невдовзі проходимо вказівник на витоки Білої Тиси. Саме джерело не шукали, адже, на це потрібен час, згідно з інформацією вказівника 500 метрів вбік від дороги – це нам не по маршруту, тому прямуємо далі. Невеликий підйом, і несподівано бачимо нову табличку – гора Юрческу-Мік (1586), фотографуємо і йдемо до підніжжя гори Стіг, там робимо привал і перекус.

Це останнє місце на нашому маршруті, де ми знаходились найближче до кордону. Далі будемо йти на північ.

До запланованого місця ночівлі нам залишалося близько семи кілометрів. І все би було добре, якби зразу після перекусу не почався дощ, що плавно переріс у добрячу зливу. І знову ми всі промокші. На той момент коли злива сягнула свого апогею ми підходили, чи то вже добігали, до полонини Щавник, де були гуцульські колиби і можна було заховатися. Я думав навіть залишитися там на ночівлю, але виявилось, що тут живуть гуцули. Вони підказали куди краще піти і де переночувати, до того місця було ще біля п’яти кілометрів. В принципі варіант був досить непоганий, часу вдосталь, дощ потроху переставав. Тому було вирішено продовжити мандри. Перед виходом купили у гуцулів бринзи. Отож, маємо дійти до урочища Полонина Гропа. Там за словами гуцулів є колиба, де можна розміститися. Йшли досить довго, піднялися на гору Вихід (1471,4) за нею ще декілька підйомів і спусків.

На роздоріжжі біля вказівника на Васкул звертаємо праворуч – то вже дорога в урочище і цей відрізок нам не по маршруту. Тому до колиби не йшли, а стали на непоганому місці біля дороги. Тут явно частенько зупиняються туристи. Є кострище і місця під намети. Поки почали готувати вечерю, знову почався дощ. Багаття постійно намагалося загаснути, дрова сирі… Але борщ ми таки зварили, і після складного переходу, з дощем, нагуляними зайвими кілометрами, ви собі не уявляєте яким він був смачним. А ще поласували гуцульською бринзою. Ех, хочу повернутися назад в гори – хай там як, а такі відчуття хочеться переживати ще, і ще!

На цій смачній і водночас сонній ноті я закінчую першу частину циклу розповідей про наші багатоденні мандри карпатськими просторами. Пригоди в Мармаросах залишилася позаду, у наступній публікації із циклу читайте про те, як ми долали Чорногірський хребет і всі найвищі вершини України за два дні! То буде розповідь про четвертий і п’ятий день походу.

————————————————————————————————————————

Технічна інформація

День 1, 6.08.2014, Середа

Денний перехід: с. Ділове – водоспад Ялинський – пол. Латундур.

Протяжність: 21 км (тут і далі з урахуванням коефіцієнта 1,2 для гірської місцевості України).

Чистий ходовий час: 7 год. 28 хв.

Середня швидкість руху: 2,81 км/год.

День 2, 7.08.2014, Четвер

Денний перехід: пол. Латундур – г. Піп-Іван Мармароський – КПП під г. Межипотоки.

Протяжність: 18,5 км.

Чистий ходовий час: 5 год. 8 хв.

Середня швидкість руху: 3,6 км/год.

День 3, 8.08.2014, П’ятниця

Денний перехід: КПП під г. Межипотоки – г. Міка-Маре – г. Стіг – г. Вихід – ур. Полонина Гропа.

Протяжність: 26 км.

Чистий ходовий час: 8 год. 12 хв.

Середня швидкість руху: 3,17 км/год.

Учасники походу

Яша В.
Саша Ж.
Іван З.
Паша П.
Вітя П.
Міша Р.
Яша Р.

Висловлюю подяку Олександру Жукову, Яші Родигіну і Віктору Потісі за фотографії, що використовувалися у цій публікації.

Інші частини циклу:
Частина ІІ: Чорногора
Частина ІІІ: Свидовець
Частина ІV: Ґорґани