Це продовження циклу розповідей про мандрівку ІІ категорії складності Рахівським районом. У минулій частині я розповідав про те як ми долали найвищі вершини України. Далі мова піде про Свидовецький масив і авантури, що чекали там на нас.

Негода в поході це щось особливе, ти ніби її і не хочеш, а вона все приходить і приходить. Таке враження ніби ті дощі переслідують групу вздовж всього маршруту. Деколи дощ чи гроза приходить несподівано, особливо на Чорногорі, а буває знаєш по прогнозу, що буде поливати. Та того дня на подібні витівки природи не чекав ніхто.

Зранку небо було затягнуте хмарами. І таке буває, хоча з великою упевненістю можна було говорити, що дощ цього дня буде. Хіба, може, обійде боком. Із Квасів ми прямуємо на Свидовецький масив у напрямку Близниці (1881). То найвища вершина масиву і тих Близниць є там декілька – Велика (1881), Мала (1566) і просто Близниця (1872). Спочатку від місця ночівлі йдемо селом, поволі піднімаючись вверх. Дорога хороша, маркована, з часом приводить нас до лісу, де серпантином петляє поміж високих, могутніх дерев. Навколо тихо і спокійно, прямо таки затишшя перед бурею. Робимо привал на більш-менш рівному місці. Та не встигає пройти декількох хвилин, як починає накрапати дощ, зовсім невеличкий. Тому захищаємо рюкзаки накидками від дощу та йдемо далі.

Лісовий шлях виводить нас на полонину Браївка, разом з тим і дощ перестає мжичити. Тут, на полонині, є потужне джерело і багато колиб, практично всі закинуті. Набравши водички, йдемо далі – час не чекає, а кілометрів до запланованого місця ночівлі ще багато.

Невдовзі після того як ми покинули полонину все навколо почало затягувати туманом, чи то хмарами. Видимість погіршувалась з кожною секундою. Залишалось лиш одне – продовжувати рух далі по дорозі, а маркування підтверджувало правильність руху. За туманом та хмарами не забарився і дощ. Якраз після того як ми зробили невеликий привал він і розпочався. Щільніше закутуємося в дощовики і йдемо далі, шлях веде вгору. По дорозі зустріли двох туристів, що йшли нам на зустріч. Вони люб’язно нас попередили, що далі з погодою справи дуже кепські, а дорога слабо маркована. Та нам потрібно будь-що йти тільки вперед, адже стільки зусиль вже було потрачено.

Навколо бушує справжнісінька битва двох стихій – дощу і вітру. Вони ніби змагаються хто швидше намочить чи висушить нас, але поєднуючись не можуть досягнути своєї мети. А ми вщент промоклі, потерпаємо під поривами холодного вітру і розігнаними каплями такого ж холодного дощу. Вітер намагається зірвати з нас останній захист – дощовики, і просто таки завиває коли в нього це не виходить. Порив за поривом, ще і ще… Стихія береться за нову тактику. Вітер стає настільки сильним, що практично здуває із хребта. Тут вже навіть не знаєш що гірше: дощ, що встиг промочити дощовик і одягнуті речі та вперто намагається дістатися сухого спальника, десь далеко в наплічнику, чи той вітер, що невпинними поривами з новою силою намагається скинути тебе з дороги, з тої гори на яку ти так наполегливо і відчайдушно лізеш.

Рух сповільнюється до неможливого, але так поволі, крок за кроком ми вибираємось на вершину.

Ні, це ще не Близниця-Велика, це вершина гори Близниці (1872). Робимо фото під дощем, практично не зупиняючись, і йдемо далі. До Великої залишається зовсім трохи, тому ми швидко долаємо той відрізок шляху. Нова вершина – нове фото, а що поробиш, у звіті потрібно щось показувати.

Група вже досить сильно втомилася та і пора щось перекусити – з моменту коли ми робили привал пройшло близько двох з половиною годин. Я вирішую продовжувати рух до полонини Драгобрат, там де дорога відходить вниз до самої турбази. Проминаємо гору 1-й Жандарм (1763) і спускаємось. Біля витягу зупинка – вирішуємо, що робити далі. Дощ продовжує йти, усі змерзлі і промоклі, тут хоча би щось перекусити, та ніде заховатися. Вирішуємо спускатися вниз, знайти укриття і на крайній випадок залишитися на ночівлю біля турбази.

Знайшли тимчасове укриття у вигляді незрозумілої хатинки, що ледь стояла під натиском вітру. Хатка така собі, збита з дошок, між якими щілини, тому вітер і холод продовжує проникати, але все ж менше. Там ще дві групи обідали і готували чай. Розмістилися разом з ними. Дістали козинаки і їмо. Одна із груп запропонувала нам своє газове спорядження аби приготувати чаю, на що ми згодилися. А я поки думаю що робити далі, на хребті на повну бушує негода і поки йти туди не те що не хочеться, а й не варто. Ходового часу на той день залишилось не так багато, як варіант я розглядав залишитися на Драгобраті на ночівлю і змінити маршрут в бік незначного зменшення кілометражу. Дістав карту, курвіметр і почав планувати новий шлях. Виявилося що змінюватись він буде кардинально, доведеться викинути з маршруту Братківську і Чорну Кливу. А саме цей відрізок шляху у нас був необхідним для зарахування другої категорії. Ну що ж, в будь-якому випадку варто зв’язатися з МКК. У комісії мені порадили залишитися на місці до ранку чи поки негода не перейде, і вже потім вирішувати чи змінювати маршрут.

Тим часом дощ вщух, хоча над хребтом все ще трималися хмари і там явно був вітер. Ідея залишитись на Драгобраті була непоганою, хоча мені не дуже хотілося втрачати зо п’ять годин ходового часу. Та що поробиш, потрібно нормально перекусити і відігрітися біля багаття. Місце, де теоретично можна поставити намет знайшли трохи нижче хатини, там практично не було вітру і було облаштоване кострище. Варто пам’ятати, що ми на території турбази, і ще не зовсім зрозуміло які тут правила.

Горня гарячого чаю, багаття і канапка з салом… Тут навіть додати нічого. Цей неперевершений момент зігрівання і так добре коли відчуття голоду покидає тебе. Саме так, я кайфував в той момент, але розслаблятися було рано, мені все ще не хотілося тут залишатися: по-перше, турбаза і з нас можуть захотіти взяти гроші; по-друге, втрати ходового часу; по-третє, ми не дійшли до планового місця ночівлі близько семи кілометрів, і якщо доведеться продовжувати заявлений маршрут, то коли ми будемо надолужувати? Над усіма цими питаннями я думав поки всі ми грілися і сушилися біля багаття. Та вічно думати не можна, час приймати рішення. І з огляду на те, що ми добряче відпочили, а негода ніби потроху відступає – над нами навіть сонечко з’явилося на декілька секунд, я вирішив продовжувати запланований маршрут і в той день дійти до озера Ворожеська.

Вирушили, підіймаємося до витягу, а там вітер свище… Але той вітер без дощу особливої шкоди не робить. Пориви все ще сильні, якщо підстрибнути, то приземляєшся на декілька десятків сантиметрів далі – ось така сила вітру. Навколо туман і орієнтування досить ускладнене. Траверсуємо все що трапляється на маршруті. В таку погоду лізти на низькі гори нема сенсу, адже там ні виду, ні досягнення якогось, нічого окрім холодної білої пелени туману. Насправді Свидовець дуже красивий, тут відкриваються дійсно живописні види, мені якось пощастило йти тут в хорошу погоду…

На одному з поворотів повернули ліворуч, та йдемо, через якийсь проміжок часу я починаю підозрювати, що тут щось не те, зорієнтуватися не можливо – дістаю GPS. Таки так, повернули не там, потрібно повернутися, добре хоч не далеко. GPS – то та паличка-виручалочка, що має бути в серйозному поході для ось таких випадків. Далі без пригод дійшли до озера, але то ми ще на хребті, а озеро на висоті 1460 метрів над рівнем моря. Тут ще одне випробування – болотисто-кам’янистий спуск, геть слизький від дощу і хапатися хіба за навколишні кущі. Інший шлях є, але він далеко, тому ліземо, повільно і довго, але впевнено!

Доки дійшли до озера було вже темно (пів на десяту вечора), там стояла якась група відпочиваючих. Довгоочікуваний відпочинок, я був задоволений, що ми все ж пересилили бажання залишитися на Драгобраті, і незважаючи на втому і мокре спорядження продовжили рух по запланованому маршруту. Тепер я був точно впевнений, хай там що чекає нас попереду, ми не здамось і будемо йти вперед до поставленої мети.

Озеро Ворожесська неймовірно красиве. По суті воно складається з двох озер. Більше – округлої форми в діаметрі має 95 метрів. На березі того озера потужне джерело з чистою водою. Що ще тут описувати, там потрібно просто побувати. Назва озера також має цікаву історію. Ось вам легенда про озеро Ворожеська.

Жилися-були в матері два сини. Були вони гарні, добрі й сильні. Улітку випасали отари на гірській полонині, а взимку допомагали по господарству біля будинку. Одного разу зустріли хлопці дуже гарну дівчину. Кликали її Марічка, була вона з довгою русявою косою й дуже гарна собою. Обоє брати її полюбили. Що ж тут робити? І вирішили так: хто першим перепливе гірське озерце, що виднілося в ущелину між горами, тому й дістанеться Марічка. Але як тільки вони доплили до середини озера, через гору набігла чорна хмара і почалася страшна буря. Вода в озері здійнялася, налетіла більша хвиля — і братів затягло на дно, у страшну безодню. Довго чекала їхня мати, але не дочекалася, не побачила їх більше й Марічка. А недалеко від того озера, пастухи пасли овець, все це бачили й знали тих хлопців. Спустилися в село й розповіли їх матері. Побігла мати до того озера, упала на коліна й, заламавши руки, плакала й кричала: «Озеро, озеро! Чому ти таке вороже до мене, навіщо моїх синів-близнюків погубило?» А вітер підхопив: «Вороже…вороже…». Відтоді те озеро й почали називати Ворожеським.

На ранок чудова погода, небо практично чисте і світить сонечко. Там, трохи далі на хребті, видніються згустки туману, але вони не віщують нічого поганого.

У дорозі постійно «змагалися» із сусідами по стоянці, то вони зупиняться на привал, а ми їх обженемо, то навпаки. Вони також прямували на перевал Околи. Зрештою, ми таки дали газу і добряче вирвалися вперед. Сталося це як ми почали спускатися з гори Татарука (1707), а до того ми ще піднімалися на гори Ґеришаска (1762) і Трояска (1702).

Під Татарукою є декілька колиб і там якісь ну зовсім не привітні собачки. Було таке враження, що вони хочуть пошматувати кожного непроханого і проханого гостя. Далі шлях йшов лісом, дорога чудова, хоча місцями і траплялось болото. До перевалу Околи (1193) дістаємося досить швидко. Від перевалу зовсім недалеко початок річки Чорна Тиса, там вирішуємо зробити перекус. Місце витоку облаштоване досить добре, тут і вказівні таблички, і альтанки, місце для відпочинку, стіл і тому подібне. А над самим джерелом напис «Тут початок ріки Чорна Тиса».

Перекусили і далі в дорогу, на нас чекає гора Братківська (1788), а на неї ще вилізти треба. Підйом тут затяжний, місцями досить крутий. Але стежка добре проглядається і навіть маркування є. Поки підіймалися, пройшов невеликий дощик. Крок за кроком, метр за метром, ми просувалися до вершини. От уже і зона лісу закінчилась, до вершини зовсім недалеко. Стежка починає петляти поміж низьким жерепом, подекуди оминаючи невеликі деревця сосни. На горизонті вже замайорів прапор України, прикріплений до вказівного стовпчика на вершині.

Практично від самої вершини Братківської ми почали пошуки місця ночівлі. Спочатку планували стати в урочищі Полонина Левковець, бо там є вода. Я стояв на тому місці ночівлі у поході-двійці Яремче – Ясіня. Місце там таке собі, але наявність води – вирішальний фактор. Тут складність лиш в тому, аби знайти стежку в те урочище, а ми її так і не знайшли. Ну що ж, на такий випадок я знаю ще одне місце де є джерело. Воно знаходиться на перемичці зі східного боку від гори Руська (1677). Прямуємо туди, в той час, коли сонце вже ховається за горизонтом. Вибравшись на вершину Руської, я зразу запримітив внизу дим і видно було що там стоять намети. Це добре – там є вода!

На стоянці вже було три палатки. Місця для табору малувато, та це не завадило розмістити нам свої три намети. Наші сусіди запропонували скористатися їх кострищем. Це була дуже доречна пропозиція і ми не відмовлялися. З дровами тут можуть виникати деякі проблеми, але якщо пошукати, то можна знайти. Стемніло, було холодно, і десь в далині блискало. Йшла гроза, і вона могла пройти над нашою стоянкою, тому перед сном я укріпив намет розтяжками. Почав накрапати дощ, і засинав я під легкий стук капель об тент намету…

У наступній, заключній, статті циклу читайте про наші пригоди в Ґорґанах. Якою була дорога на Чорну Кливу, де, за розповідями, ледь не рачки потрібно продиратися через жереп. Як ми тікали від грози і ночували на крутому схилі.

————————————————————————————————————————

Технічна інформація

День 7, 12.08.2014, Вівторок

Денний перехід: с. Кваси – г. Близниця – т/б Драгобрат – оз. Ворожеська.

Протяжність: 21 км (тут і далі з урахуванням коефіцієнта 1,2 для гірської місцевості України).

Чистий ходовий час: 7 год. 40 хв.

Середня швидкість руху: 2,7 км/год.

День 8, 13.08.2014, Середа

Денний перехід: оз. Ворожеська – г. Трояска – г. Татарука – г. Братківська – г. Руська.

Протяжність: 19,5 км.

Чистий ходовий час: 7 год. 26 хв.

Середня швидкість руху: 2,6 км/год.

Учасники походу

Яша В.
Саша Ж.
Іван З.
Паша П.
Вітя П.
Міша Р.
Яша Р.

Висловлюю подяку Яші Р. і Віктору П. за фотографії, що використовувалися у цій публікації.

Інші частини циклу:
Частина І: Мармароси
Частина ІІ: Чорногора
Частина ІV: Ґорґани