Це заключна частина циклу розповідей про мандрівку ІІ категорії складності Рахівським районом. У попередній частині я розповідав про те як файно нас заливало дощем на Свидовці. Далі ми прямували на масив Ґорґани, через жереп, по курумнику прямо до фінішу!

То вже був дев’ятий день як ми почали свої мандри, маємо подолати відрізок шляху зарослий жерепом. Від місця ночівлі під горою Руською, через Чорну Кливу до полонини Довга. В МКК мене файно лякали ділянкою дороги до Чорної Кливи, нібито там все дуже позаростало жерепом і лізти доведеться довго і нудно. Я вже бував на таких стежках в попередніх походах. Чого нам якось довелося натерпітися на ділянці Німецький перевал – Братківська в поході-двійці або на Аршиці минулого року в поході-одиничці. Хоча в тому ж поході другої категорії два роки тому ми проходили по цій ділянці шляху і мені не запам’яталося нічого надскладного. Однак, ще на етапі планування заклав на той день менший кілометраж.

На маршрут виходимо близько десятої, прощаємось зі своїми сусідами, вони бажають нам хорошої дороги, а ми їм. До слова, вони прийшли з Чорної Кливи і казали, що йти не надто складно. Ну що ж зараз перевіримо. Стежка петляє поміж дерев, подекуди занурюючись у зарості чорниці. То вгору, то вниз… Поки жерепу не видно, але я впевнений, що ось-ось він з’явиться. Так, ще декілька поворотів і дійсно стежка пірнає в переплетіння гілок альпійської сосни. Жереп трохи вищий за мене, тому огляд ховається за гілками. Складність пересування тут полягає в тому, що гілки прямо над стежкою і потрібно їх розпихати, відкриваючи собі шлях далі. Це сповільнює рух і забирає багато сил. В особливо тяжких випадках жерепом заростає все, тоді доводиться не тільки розпихати гілки, а й долати товсте коріння і стовбури, що стеляться по землі. Тут вже фактично продираєшся крізь зарості. А буває, що гілки переплітаються між собою і дуже важко їх розділити.

На щастя, у нас все було легше, тільки в одному чи двох місцях мені доводилося йти, власне, по гілках сосни і то не довго. Решту шляху ми просто прямували крізь жереп петляючи стежкою поміж гілок. Місцями були розвилки. Але правильний шлях відмічений шматочками карематів, настромлених на гілки сосни, або ж стрічками від порваних дощовиків. У жерепі спорядження дуже псується, особливо дістається усьому тому, що навішене на рюкзак ззовні. Дуже легко тут вгробити і каремат, і дощовик, загубити воду, навіть порвати наплічник. Тому варто бути дуже акуратним.

Стежка пролягає вздовж старого кордону, тому тут зустрічаються ті самі стовпчики. Пройшовши достатню відстань, я спробував залізти на один із тих стовпів. Картина відкривається досить красива – навколо зелене море, що повільно коливається від подиху вітру. Свою групу не бачу, лише чую і видно як де-не-де особливо активно рухаються гілки жерепу.

В жерепі пересувалися трохи менше ніж три години. Вийшли практично до підніжжя Чорної Кливи (1719), а може навіть трохи вище, коли зарості альпійської сосни розступилися, і можна було насолоджуватися навколишніми краєвидами. До вершини залишалося трохи менше кілометра, тому, не втрачаючи часу, прямуємо вверх. На Чорній Кливі встановлений стовпчик старого кордону № 35 з міткою пункту триангуляції. На годиннику перша дня – саме час перекусити.

Наступний відрізок шляху був досить монотонним. Дорога пролягала через ліс місцями були досить різкі перепади висот. Майже весь час рухалися вздовж старого кордону – це досить непоганий орієнтир. До слова тут же пролягає сучасна межа Закарпатської та Івано-Франківської областей. Йшли довго, і вже здавалося, що в того лісу кінця-краю нема, а ще постійно то вгору, то вниз. Така монотонність шляху втомлює, адже психологічно здається, що стоїш на одному місці. Та ось, з-поза дерев почала проглядатися гора Плоска (1352) і однойменна полонина. Неподалік робимо перекус і відпочиваємо.

Знову в дорогу, і знову вверх. Видерлись на ту полонину і зразу до джерела, а воно там просто чудове, чи то так просто здавалося, бо води в нас було обмаль. Робимо невеличкий привал, поповнюємо запаси води, фотографуємо все навколо. Вода дійсно смачна і головне холодна.

Сонце потроху починає спускатися до горизонту. Небо чисте, хоча ні, зачекайте… Там на горизонті із заходу суне щось темне і страшне. Здоровецька чорна хмара не віщувала нічого доброго. З того ж боку скоро долинули і перші, ще зовсім тихі розкати грому. Потрібно було дуже швидко чухати до запланованого місця ночівлі на полонину Довга.

Мабуть, за весь похід ми так швидко не ходили як ті чотири кілометри. А в результаті виявилося, що на Довгій і місця нормального нема де розмістити намети. Там де рівно – дорога, та і знаходяться ті місця на верхах, а в умовах грози то зле. Довелося встановлювати намети на схилі. Не було часу навіть вибрати краще з гіршого. Тому я просто встановив тент від намету і ми позакидали туди речі саме коли з неба почали падати великі каплі дощу. Решта групи також розмістилася по своїх палатках.

Розкати грому було чути десь зовсім недалеко, а по тенту невпинно барабанив дощ, чи може то був град… Гроза перейшла десь за пів годинки, трохи випогодилось, дощ перестав, але хмари на небі трималися. Ми заходилися організовувати бівуак. Потрібно було сходити по воду, на це важливе завдання я відправив Пашу і Яшу. Тим часом ми збирали дрова та намагалися розвести багаття. Невдовзі знову почало накрапати. Потроху дощ почав сильнішати, і вже з іншого боку на нас сунула чорна грозова хмара.

Темніло дуже швидко, а хлопці ще не повернулися. Дощ переріс у файну зливу, а в небі раз у раз спалахувала блискавка. Розкати грому охоплювали всю околицю, а сусідні вершини і хребти породжували луну у відповідь на той гуркіт. Це було щось незвичайне, постійний гул навколо, яскраві спалахи громовиці шматували темне небо на шматочки. Все це відбувалося прямісінько над нашим табором. Разом із тим, мої переживання на рахунок того, де і в якому стані знаходяться Яша і Паша, все росли і росли. Та герої того дня невдовзі повернулися, промоклі вщент, але з казанком чистої води!

Вечері бути. Дощ ще не закінчився, та і розпалити багаття після такого навряд чи вдасться, тому готую все на газу прямо в тамбурі намету. Невдовзі розкидаємо гречану кашу по тарілках, вечеряємо та лягаємо спати.

Ще один ранок, ще один день – передостанній. Вже починаєш розуміти, що дуже скоро доведеться попрощатися з горами, до яких так звик за всі попередні дні. З іншого боку ніби і в цивілізацію заскочити хочеться. Я би, можливо, навіть залишився в Карпатах ще на декілька днів, та зворотні білети вже були куплені. Залишається лиш одне – продовжувати шлях до Татарова. Але, то кінцевий пункт, туди будемо йти останнього дня, а зараз потрібно дістатися до полонини Хом’яків.

Ранок був якимось аж надто вологим, навколо туман і хмари. Намети мокрі від вчорашньої зливи, ранкової роси та конденсату. Не люблю пакувати мокрий намет до наплічника. Він і важкий, і потім ввечері, на наступній стоянці, ставити його мокрим.

Починаємо рухатися в напрямку перевалу Столи. До нього тут всього два кілометри. Спуск з полонини дуже стрімкий, а враховуючи, що пройшов дощ, то весь схил як льодова гірка зимою. Дуже слизько, скрізь болото. Один необачний крок і можна їхати чи котитися до самого перевалу. Пам’ятаю, коли був тут минулого разу, у поході-двійці Яремче – Ясіня, на перевалі стояла хатина. А зараз лише залишки від неї. Про те що тут сталося в інтернеті інформації дуже мало. Нема більше Івана, його кози і хатини на перевалі Столи.

Поповнили там запаси води і попрямували далі. Дорога чудова, відносно рівна, хоча місцями розбита і заболочена, особливо біля перевалу. Практично весь час ми йшли лісом, поки не дісталися до підніжжя г. Бабин Погар (1478). Оскільки гора не висока, то і підйом дався досить легко. На вершині похилений триангулятор і повно афин.

Як я не старався, та мені не вдалося відірвати хлопців від збору чорниці, тому сиділи на тій горі зо пів години. Звідси вже частково проглядається хребет Синяка. Здоровецький такий гребінь, частково вкритий камінням. Дивовижно, звідки те каміння взялося, відколи воно там лежить і для чого?

І наш шлях лежить саме туди. Через полонину Бладжив добираємось до підніжжя г. Малий Ґорґан (1592). Там на вказівнику написано, що нібито можна на вершину за пів годинки залізти. Ну що ж, у нас тільки два учасники практично вклалися в той час – Вітьок і Яшко піднялись за 32 хвилини. По курумнику підійматися на вершину не так вже і погано, можна використовувати каміння як сходинки. Єдине, буває, що камінці рухаються і скочуються до низу.

На Ґорґані робимо привал. Вид тут відкривається чудовий. Звідси видно практично всю Чорногору. Говерла і Петрос на той час ховалися в хмарах. На заході поміж хмар було видно Довбушанку. А ось на півночі все було в тумані. Дивишся той бік, немов у прірву, розрив простору і часу. Ніби там дійсно нічого нема окрім сіруватих згустків, що постійно змінюють свою форму і розташування.

Далі по каменюках йдемо до Синяка (1665). То цікава вершина, бо по суті знаходиться на рівному місці хребта і відмічена великим туром – насипом із каміння. Там ще один привал, ми не особливо поспішаємо, бо до місця ночівлі залишилось всього декілька кілометрів, а ходового часу ще є вдосталь. Поки йшли до Синяка вийшло сонце і трохи розігнало навколишні хмари. Вид став ще красивіший, а видимих гір ще більше. Перед нами постали Петрос і Говерла у всій красі.

Під кінець денного переходу все ж прискорилися – вирішили сьогодні взяти вершину Хом’яка. Тому швиденько топаємо до полонини Хом’яків. Вибираємо місце для табору, вирішуємо, що Паша з Іваном залишаться організовувати бівуак. Рюкзаки також залишаємо і, озброївшись камерами та якоюсь їстівною заначкою, починаємо підйом на гору Хом’як (1541). Стежка тут така собі, цікавенька, спочатку в лісі, потім жереп, а далі курумник з досить великими кам’яними брилами. Маркування видно то тут, то там, розкидане по всій горі.

Хом’як – то наша остання вершина на маршруті. Вибравшись на гору починаєш споглядати на світ по іншому. Тут нічого не важливо, лише ти і природа, котра саме зараз відкриває захоплюючі видовища довкола тебе. Тут світ видно на всі 360 градусів. Цікаво, скільки людей побувало тут чи на якійсь іншій вершині? Чи відчули вони ту ниточку поєднання з природою?… Буває, в такі моменти я думаю, а що в цей час робить хтось із моїх знайомих, чи ця людина підозрює, наскільки прекрасно бачити те, що бачив я, чи кожен хто підіймався сюди? А споглядали ми на неймовірно красивий захід сонця. І, хоча, ми не мали можливості подивитися його аж доки сонце повністю заховається за горизонтом, та враження отримали незабутні.

У 2006 році на вершині гори встановили статую Діви Марії. Там навіть був проведений кабель і організована підсвітка того всього. Гора вважається лавинонебезпечною, хоча і має невелику висоту. Нам час повертатися до табору, спуск з гори складний і не дуже хочеться йти тут по темноті, а ще ж потрібно варити їсти, ставити намет і таке інше… З цього моменту до завершення походу ми будемо тільки спускатися, вниз, до цивілізації… до сіл, міст і людей.

Стоянка була одна із найхолодніших за весь похід. Ми не зовсім вдало вибрали місце, тут постійно дув вітер, навіть біля багаття було дуже холодно. Та і приготування їжі ускладнювалось, бо вогонь постійно здувало кудись убік. Але терпінням і працею всього добудеш. От і ми супу дочекалися. 🙂 Засинаю з думками про наступний, останній, день, думаю що смачненького куплю коли доберуся до першого місцевого магазину.

А зранку все той же дикий холод і вітер. План походу ми виконали, залишалося лише дістатися до фінішного пункту – селища Татарів. Збираємось геть не поспішаючи, насолоджуємось сонячним промінням, що дарує хоч трохи тепла. Коли були готові виходити, небо почало затягувати хмарами. Шлях з полонини Хом’яків до асфальтованої дороги Яблуниця-Паляниця здолали за годинку. Нам на зустріч піднімалося багато екскурсійних груп, при чому різного віку. Була якась група дітей, чоловік 40, мабуть. Здивувало, що у них із собою практично нічого не було, та і одягнені вони були досить легко, а там, зверху, холодно ж. Зате у екскурсовода мегафон, тому чули ми їх ще довго. Потім була команда якихось каратистів. Ті полізли на гору в білесеньких кімоно. От цікаво в якому стані вони повернулися, враховуючи, що явно збиралося на дощ.

А дощ таки пішов. Ми саме спустилися до дороги і перекусили там. Вздовж дороги мали пройти ще близько шести кілометрів до центру села. Половину з того шляху йшли під дощем. Але потім він закінчився і більше ми з ним проблем не мали. В селі на пошті я поставив відмітку у маршрутній книжці. Можливо, я чогось не розумію в поштових штампах, але мені поставили його з датою 16.08.1411. Далі ми пішли на вокзал. Будівля дуже красива, але є одна проблема – закинута і руйнується. За словами місцевого жителя уже років з п’ятнадцять то все в занедбаному стані. Будинок був зведений ще за часів Австро-Угорщини в 1894 році. На даний час татарівський вокзал занесено до реєстру архітектурних пам’яток. Та Укрзалізниця, на балансі котрої знаходиться ця будівля, не поспішає виділяти гроші на її відновлення.

Фото з сайту wikimapia.org

На потяг нам потрібно чекати до пів третьої ночі. Маємо ще приготувати вечерю. Невеличке багаття розмістили неподалік вокзалу, а гілок назбирали в околицях. Правильніше би було вийти за село, але на те потрібно було потратити дуже багато часу. Води попросили у місцевих жителів. Готували плов. Треба ж поласувати чимось нестандартним.

А за декілька годин, раховоз, розмірено погойдуючись та постукуючи колесами по старій колії, везе нас до Львова.

«Ніколи не буває великих справ без великих труднощів»
Вольтер

Ця мандрівка, це неймовірно цікава пригода і випробування себе на міцність. І, нехай, це було не аби як складно, звичайно, ми не підкорили Еверест і не піднялися на Ельбрус, так і мета походу в гори у нас була дещо іншою. В будь-якому випадку, похід був корисним і пізнавальним. Думаю, що кожен з учасників виніс для себе щось цікаве із цих мандрів. Я дякую свої групі за участь у поході. Кожен з вас вніс у цю подорож щось своє. І саме це зробило цю авантюру цікавою і унікальною.

Підсумовуючи можна багато говорити про складнощі, з якими ми зустрілися на шляху: важкість підйомів і спусків, кількість пройдених кілометрів, недоспаних годин і втрачених калорій, але одне важливо – ми це зробили!

————————————————————————————————————————

Технічна інформація

День 9, 14.08.2014, Четвер

Денний перехід: г. Руська – г. Чорна Клива – пол. Довга.

Протяжність: 17 км (тут і далі з урахуванням коефіцієнта 1,2 для гірської місцевості України).

Чистий ходовий час: 7 год. 17 хв.

Середня швидкість руху: 2,3 км/год.

День 10, 15.08.2014, П’ятниця

Денний перехід: пол. Довга – пер. Столи – г. Малий Ґорґан – г. Синяк – г. Хом’як – пол. Хом’яків.

Протяжність: 16,5 км.

Чистий ходовий час: 6 год. 12 хв.

Середня швидкість руху: 2,7 км/год.

День 11, 16.08.2014, Субота

Денний перехід: пол. Хом’яків – с. Татарів.

Протяжність: 10 км.

Чистий ходовий час: 2 год. 27 хв.

Середня швидкість руху: 4,1 км/год.

Учасники походу

Яша В. – керівник походу
Саша Ж. – завідуючий харчуванням
Іван З.
Паша П.
Вітя П. – штурман
Міша Р.
Яша Р. – фотограф

Висловлюю подяку Олександру Жукову, Яші Родигіну і Віктору Потісі за фотографії, що використовувалися у цій публікації.

Попередні частини циклу:
Частина І: Мармароси
Частина ІІ: Чорногора
Частина ІІІ: Свидовець