Після важкого і “веселого” минулого дня прокинулись трохи пізніше. Настрій вже набагато кращий. Швиденько поїли та пішли на маршрут. Попереду у нас село Рокита Полтавської області. А до нього ще декілька кілометрів йшли по розпеченому асфальту.

В Рокиті робимо незапланований привал біля сільської школи – потрібно було зробити фото для Вікіпедії. Оля пішла до школи, а ми з Настею залишилися з речами. Я почав щось перекушувати і в цей час Оля поверталася до нас в оточенні дітвори. Ледь не увесь клас прийшов поглянути на туристів. У мене, мабуть, вперше в житті попросили автограф. Ми, звісно, не відмовляли. Залишили в Рокиті ледь не всі візитні картки =), але нам не шкода. Дуже приємно, діти цікавляться і хочеться, щоб вони також у майбутньому подорожували Україною.

Діти – це завжди дуже весело, і від таких зустрічей приємно. Дітвора надихає йти далі. Учні рокитської школи проводжали нас до самого кінця села. Ми ще переживали, що вони так далеко із нами пішли та чи не запізнюються на уроки. Невдовзі розпрощалися, аж бачимо, біжать ще двоє хлопчаків. Попросили ще візитівку і трохи провели.

З Рокити йдемо в село Зубані. На вході в селище дідусь, що випасав худобу, одразу запитав хто ми такі та чи є у нас документи. А коли ми зайшли в село, до нас приїхав сільський голова. Також поцікавився хто ми та з якою метою йдемо. Це все відбувалося у ввічливій формі. Видно, що люди тут піклуються про безпеку свого села та краю. Шкода, що така перевірка сталася лише в Полтавській області. Я маю на увазі, що в тяжкий для країни час, було б доцільно, щоб у кожному селі цікавилися, що за гості проходять його та з якою метою. головне, аби це було без фанатизму.

У Зубанях робимо привал біля магазину. Зупинка довга, обідньо-підзарядна =). Цей привал мені дуже запам’ятався, бо в магазині були надзвичайно смачні солодкі коржики. Шкода, щзо я таких більш ніде не зустрічав. Тим часом погода потроху псується. Набігли хмари і стало прохолодно – збирається на дощ. Тому ми вирушаємо далі. Йдемо в напрямку Іванового Селища, і там нас таки застає дощ. Несильний, та дощовики ми все ж одягаємо. У полі знайомимось із чоловіком, я запитую у нього коротшу дорогу на Демченково. Чоловік здивований з нашого вигляду, а ми пояснюємо, що ми туристи і під плащами у нас дощовики.

Поки йшли до Демченково, дощ перестав. У селі набираємо воду і беремо курс на місце ночівлі. Заздалегідь по мапі досить важко вгадати що ж там буде. Цього разу маршрут привів нас до якогось горба. Але ліс є, значить і місце знайдемо. Хоч і трохи в хащах, але табір поставили. Увесь цей час дощ то йшов, то переставав. В укритті лісу ми могли спокійно приготувати вечерю, після чого пішли відпочивати по наметах.

Технічна інформація

Перехід: с. Остап’є – с. Демченково.

Дистанція: 23,4 км.

Чистий ходовий час: 4 год 40 хв.

Середня швидкість руху: 5 км/год.