Чудесне місце ночівлі і чудовий сонячний ранок біля ставочку у селі Мала Бурімка (Черкаська область). З вечора я якось не додивився і встановив намет біля мурашника. Тому з ранку мурашки вже чекали поки я прокинуся у мене в палатці. От таке буває, вибирайте місце під намет ретельніше. З кожною хвилиною сонце піднімається все вище, і стає дуже спекотно. Ми ж довго не сидимо, збираємося виходити на маршрут. Після сніданку рюкзаки на плечі і до нових пригод.

Проходимо Малу Бурімку. Вирішили набрати води у дідуся і бабусі, котрі давали нам картоплю напередодні. Виходимо із села в хорошому настрої, нам тут сподобалося. Надзвичайно акуратно, красиво та чисто. На виході із села напис “Щасливої дороги”, що ж, хороше побажання для мандрівників, котрі йдуть пішки через всю Україну.

Спека, рятують хмарки. Вони хоч трохи закривають нас від такого гарячого сонця. Ми тримаємо свій шлях до наступного села – Лукашівка. На роздоріжжі перед ним місцеві жительки, що чекали на автобус, розпитують хто ми та куди йдемо. Звісно, дивуються від тієї затії. Та що там, усі дивуються, буває переживають, як за своїх рідних. Питають, чи ми ото не боїмося, чи є у нас що поїсти.

Тим часом, ми заходимо до Лукашівки. Йдемо в центр. Біля дороги стела, присвячена Шевченку і цитата з його творів: “Обіймітеся, брати мої, молю вас благаю.” Ми зустрічали пам’ятники Кобзарю у багатьох селах, і завжди приємно, коли шанують пам’ять про таких великих людей.

Неподалік зупиночка. Ну що би там, зупинка і добре. Так ні – то ж цілий витвір мистецтва. Це, мабуть, найкрасивіша зупинка із усіх, що я бачив за час проекту. Тут і українська хатинка, і садок біля неї, колоски і калина. Мозаїкою викладено орнамент квітів.

Ех, зупинки мені ще не доводилося описувати. Підходимо до школи, аби зробити фото для Вікіпедії. Нас одразу обступиили діти, знайомимось. =) Дуже приємно, коли дітвора цікавиться тим, хто ми такі і навіщо йдемо. Розпитували нас де ми вже бували та куди ще підемо. Записали на листочку назву проекту, усі одразу подіставали телефони та почали шукати нас в соціальних мережах.

Звичайно, ми записуємо те все на відео, та робимо декілька світлин. Як би не хотілося залишитись ще, та час йти далі. Прощаємось з дітьми та простуємо до виходу із села, попутно знайомимось ще з декількома місцевими жительками.

Наступне село на нашому шляху – Новоукраїнка. Дуже патріотичне і привітне. Ми зупинилися там на довгий привал біля магазину. Продавчині зразу почали розпитувати хто ми та звідки. Звісно, мандрівники у селі – це цікаво. Також вони розповіли нам трохи про історію села. Новоукраїнка була створена на цьому місці із двох інших селищ.

Перекусивши та відпочивши, ми попрямували далі. Із села виходимо в поля, навкруги красиво, сонце сховалося за хмари. Йти приємно, але ближче до вечора втома дає про себе знати. Йшли ми вздовж якогось невеликого насипу, ніби валу. В одному місці я запримітив залишки старого кам’яного місточку через потічок. Такі робили та і досі роблять на залізниці. Я тоді ще подумав, дуже схоже на те що колись давно там були колії.

І я не помилився. Дізналися ми про це від жителя села Великий Канівець пана Івана. Він розповів, що колись, ще у 1917 році тут проходила залізна дорога аж до Рівного. Але війну вона не пережила. Зтого часу і позалишалися насипи та різні кам’яні укріплення.

Поки набирали воду, познайомились із сусідом Івана паном Віталієм. Він показав нам околиці села та дав із собою молока. А дружина Івана винесла шматок сала. Дуже хотілося б там зостатися, але потрібно пройти ще декілька кілометрів. Тому прощаємося з новими знайомими та простуємо вздовж “залізниці” до місця ночівлі.

Бівуак облаштовували на околиці села Жовтневий промінь. Розмістилися в лісопосадці край поля. Але там було досить затишно і повно дров. Поки приготували їсти, то й час лягати спати. До речі, молоко, що дав Віталій, було надзвичайно смачним. Дуже йому вдячні.

Технічна інформація

Перехід: с. Мала Бурімка – с. Жовтневий промінь.

Дистанція: 30,7 км.

Чистий ходовий час: 6 год 5 хв.

Середня швидкість руху: 5 км/год.