Це продовження циклу розповідей про мандрівку ІІ категорії складності Рахівським районом. У попередній частині я розповідав про наші пригоди в Мармаросах. Там описані перші три дні нашого нелегкого шляху до нових звершень. А у цій частині я постараюсь передати захоплення і емоції від живописної краси Чорногірського хребта.

Отож, ранок. Виходимо досить пізно – збиралися довго. Погода чудова, не жарко, на небі подекуди хмарки, але не дощові. Ми покидаємо свої місце ночівлі в урочищі Полонина Гропа. Прямуємо на гору Васкул (1485,4). Тут по дорозі був вказівник на ту гору і зазначена відстань 800 метрів. То, мабуть, були самі довгі 800 метрів в моєму житті. 🙂 На справді там було добрих півтора, а то і два кілометри. Стежка, петляючи поміж жерепом, деревами і камінням, поволі виводить нас до підніжжя гори Піп-Іван Чорногірський (2022). Ось тут вже починається більш різкий набір висоти по схилах могутньої гори. Місцями натрапляємо на кам’яні розсипища, а часом доводиться долати великі кам’яні брили. Деколи повз нас проносяться хмарки туману, що несуть в собі щось загадкове. З набором висоти вітер стає все сильнішим, тому і привалів не робимо – холодно. А стежка веде все вверх та вверх і ось невдовзі, після одного з різких підйомів з-поза каміння з’являється «Білий слон».

Саме так, «Білий слон» – це інша, так би мовити, народна назва старої австро-угорської обсерваторії на вершині Попа Чорногірського. А пішла та назва від того, що будівля обсерваторії дійсно схожа на слона, особливо взимку, коли там все замітає снігом.

Перший у цьому поході двотисячник дався нам досить легко. Та попереду був ще з десяток кілометрів і три двотисячники, на які ми просто не могли не піднятися! Тому швиденько перекусивши та зробивши декілька кадрів з обсерваторії, прямуємо далі. Наступна вершина – Дземброня (1877,7).

На ній робимо привал. Я знаходжу контрольну записку у вказівнику. Її залишила група спортивно-туристського клубу «Рокитне» за день до того, як ми її знайшли. А тим часом нам вже пора вирушати далі. Чорногірський шлях простий.

Йти тут одне задоволення, тому ми досить швидко долаємо відстань до підніжжя другої по висоті гори в Україні – гори Бребенескул (2032). Звичайно, на вершині фотографуємось і йдемо далі – похід спортивний, тому затримуватись не доводиться, та й голод підганяє. Невдовзі після спуску з вершини Бребенескула робимо привал і перекус – канапки із салом і ковбасою. 🙂 Їжа і процес її приготування в горах набуває особливого шарму, особливо після тяжких переходів.

Далі нас чекає підйом на Гутин-Томнатик, то ще один двотисячник, його висота 2016 метрів над рівнем моря. Він знаходиться трохи збоку від нашого маршруту, тому ми вирішуємо вибігти на нього без наплічників.

Гутин-Томнатик, то одна з моїх любимих вершин. Тут відкриваються чудові краєвиди на Чорногору і суміжні території. І незважаючи на те, що гора на п’ятому місці по висоті, на ній я відчуваю себе дійсно високо в небі. А біля підніжжя Гутин-Томнатика в котловині знаходиться озеро Бребенескул.

Це найбільш високогірне озеро України – 1801 метр над рівнем моря. Я бував біля нього декілька разів, але цього разу ми до нього не спускаємось, наша ціль на сьогодні – озеро Несамовите. Та перед ним ще маємо піднятися на найменший із двотисячників України – гору Ребра (2001). Взагалі навколо цієї гори точиться багато суперечок, адже, її висота на грані, тому і виникає питання вважати її двотисячником чи ні. Просто існує версія, що гора трохи нижча ніж 2001 метр. Та нехай це вирішують для себе географи чи хто би там не був, а для нас Ребра – двотисячник! Отож, піднялись і на нього, зробили декілька світлин і вйо далі.

Починає вечоріти, скоро потрібно буде таборуватися, а у нас ще зо три кілометри шляху залишилося. Їх проходимо досить швидко, прямо перед нами відкривається неповторний вид – сонце саме «заходить на посадку» і дарує нам останні теплі промінці на сьогоднішній день. Прямо перед спуском до Несамовитого робимо невеликий привал, хлопці фотографують навколишню красу.

Табір ставимо неподалік озера. Несамовите вважають «кухнею погоди» на Чорногорі та в околицях. За легендою, якщо в озеро кинути камінь, то це потривожить душі мертвих, що живуть там. Як наслідок, страшна буря з грозою і градом. Водойма дійсно дуже красива, неповторні скелясті схили обрамляють її. Особливо захоплююче Несамовите виглядає з підйому на Туркул (1933). Там відкривається вид на всю котловину і саме озеро, а в променях ранкового сонця ця краса просто заворожує! Вітьок постарався і розвів непогане багаття, тому досить швидко готуємо їсти. Ну а далі спати. Наступний день мав бути найскладнішим з усіх, там було заплановано 28 кілометри і підйом на Говерлу і Петрос.

Вже вкотре ранній підйом. Це була одна із самих ранніх побудок в цьому поході. Планували добре виспатись, не вдалося – компанія по сусідству вирішила «глушити водяру» в третій ночі. Ну то таке. На сніданок пшеничні пластівці і чайок, готуємо то все на газу. Втрачати час на розведення і підтримання багаття не хочеться, та і дрова закінчились, а на Несамовитому то є великий дефіцит.

О пів на дев’яту виходимо на маршрут – рекордний час за весь похід, якщо не враховувати перший день. Сонце нещодавно виглянуло з-за горизонту, і гріє приємною теплотою. Навколо чисте небо накриває нас своїм голубим куполом і, десь там, на горизонті зустрічається із гребнями гір. Гори зранку такі спокійні, ніби самі ще сплять, навколо тиша і тільки вітер своїми також ще сонними поривами створює шум шелесту трави. Таке буває тільки зранку. Взагалі, кожна пора дня в горах по своєму красива, і неповторна.

Тим часом ми траверснули гори Данцір (1856) і Пожижевськ (1822). Саме піднялися на вершину гори Брескул (1911), наблизившись впритул до найвищої вершини України. Після короткого привалу вирушаємо до підйому на Говерлу (2061). Вихід на вершину займає у нас близько тридцяти хвилин. Тож, об одинадцятій дня ми сидимо Говерлі та їмо солодощі. Тут я запримітив, що дехто із екскурсійних туристів ходить із стаканчиками кави або чаю. Щось тут не те, не могли вони тягнути із собою газ, посуд і все необхідне для приготування. Зацікавлення цим фактом змусило йти шукати джерело чаю і кави на Говерлі, і дійсно воно було у вигляді звичайнісінького кухонного чайника. 🙂

Якийсь дідок вирішив замутити собі бізнес, і продавав там готові напої. От тільки розцінок я не пам’ятаю, але не дуже дорого як для «кафе» на висоті 2061 метр над рівнем моря. Ех, Чорногора перетворюється в бозна що – на Говерлі торгують чаєм і кавою, на Попі-Івані взагалі магазин в обсерваторії відкрили із всяким різним включаючи пиво, що взагалі стало для мене шоком.

А нам час вирушати далі, адже із запланованого ми навіть третини не пройшли. Наступна вершина – гора Петрос (2020), але перед нею ще потрібно пройти КПП Сідловина. Де, зазвичай, із туристів беруть гроші за відвідування Карпатського біосферного заповідника, зокрема, гір Говерла чи Петрос. Якщо пам’ятаєте, в мандрівці травневою Чорногорою, ми «на морозі» пройшли повз КПП і з нас ніхто грошей не брав, так от і цього разу ми вирішили зробити так само. І що би ви думали? Пройшли і без запитань попрямували до Петроса. Все ж, щось дивне відбувається на Чорногорі. 🙂 Ще декілька кілометрів і ми вже фотографуємось біля вказівника полонина Головчеська, це прямо біля підніжжя Петроса.

Згідно з інформацією вказівника, до вершини ще два кілометри. У нас вихід на вершину займає добру годинку, а може й трохи більше. Підйом тут досить складний, стрімкий і затяжний, постійно трапляються великі каменюки на котрі потрібно залазити. Замучені і достатньо голодні ми все ж вилазимо на вершину. Таким чином всі найвищі гори України підкорені! Для когось то було вперше, а хтось вже бував на тих вершинах. Та незважаючи на це, відчуття нового досягнення було у кожного учасника групи. Варто зазначити, що на той момент ми пройшли практично весь Чорногірський хребет (а це близько 55 кілометрів) за два дні і при цьому взяли всі двотисячники. Хай там що говорять, а це потребує значних затрат сил і витривалості. На Петросі робимо перекус, відпочиваємо тут майже годину.

Хто бував на вершині, знає що там є закинута капличка і погнутий хрест, так от хрест в цьому році відремонтували, вирівняли і ніби встановили додаткове укріплення, аби його більше так не гнуло.

Нам же залишається спуститися в село Кваси (560), а це означає перепад висот майже півтори тисячі метрів. На годиннику четверта дня і ми вирушаємо, шлях не близький потрібно рухатися, аби не ставати по темноті. До Львівського біостаціонару (старий молокозавод) йшли стандартною дорогою через полонини Приморотик, Скопеська і Шумнеска. А ось далі я вирішив піти трохи іншою дорогою. Зазвичай, всі йдуть маркованою дорогою праворуч, а ми пішли ліворуч. Виявилось, що дорога по якій ми йшли дещо коротша, однак складніша в орієнтуванні, а спуск в село різкіший. Вийшли під малим залізничним мостом недалеко від недобудованого пансіонату. Залишилось лише знайти місце для табору. Туристів і «матрасників» тут було багацько. Тому ми зразу попрямували за пансіонат. Там і облаштували бівуак. Після важкого переходу розслабляємось на повну, наступний день днівка. Навіть у встановленні наметів не поспішаємо.

Смеркає, і дійсно варто починати ставити намети і готувати їсти. А тут ще черга до джерела – туристів і відпочиваючих багато та і місцевим жителям водичка потрібна. Таки дочекавшись води, швиденько варимо гречаний суп. Спати хочеться страшенно, тому я просто завалююсь в палатку, спальник і відключаюсь.

Так промайнуло п’ять днів мандрів. Більша частина шляху пройдена, а основні висоти подолані. Все йде за планом, а як ще може бути у спортивному поході… Днівка, то був шостий день. Спимо ледь не до дванадцятої. Хоча хтось встав раніше, пам’ятаю крізь сон, ще приходив якийсь дядечко і говорив щось про якусь реєстрацію, яку нам потрібно пройти. Потім він кудись подівся і більше ми його не бачили. В обід, перекусивши, я пішов в село, потрібно і в магазин, і на пошту ставити відмітку в маршрутній книжці, і телефон підзарядити. Останнє можна реалізувати в магазині, що знаходиться трохи далі від джерела, біля виїзду на основну дорогу. Девайси там можна залишити, адже, продавці ставлять на зарядку у себе вдома, тому їх ніхто не візьме. А от з поштою не пощастило, в понеділок там вихідний. Залишається сільська рада. Продавець з того ж таки магазину навіть підвіз мене в центр села, що ж, це було несподівано. Загалом магазин хороший, рекомендую, от лише добре дивіться на строки придатності, а то в селах всяке буває. В сільраді поставили мені відмітку, назад повертався пішки. Після цього похід на річку Чорна Тиса. Решту дня ми тільки і робили, що ходили між табором і магазином, ну і готували їсти. На обід борщ, на вечерю плов.

Власне, так і днівка промайнула. Відпочили непогано, і були готові до нових випробувань, що чекали нас на Свидовці і в Ґорґанах. Тож чекайте на третю частину розповіді, де я розповім про наші пригоди на Свидовецькому масиві, як нас здувало з хребта, заливало дощем і про плани змінити маршрут – зарахування другої категорії під загрозою… Про все це буде описано в наступній частині циклу Карпати ІІ категорії складності.

————————————————————————————————————————

Технічна інформація

День 4, 9.08.2014, Субота

Денний перехід: ур. Полонина Гропа – г. Піп-Іван Чорногірський – г. Ребра – оз. Несамовите.

Протяжність: 17,5 км (тут і далі з урахуванням коефіцієнта 1,2 для гірської місцевості України).

Чистий ходовий час: 5 год. 30 хв.

Середня швидкість руху: 3,2 км/год.

День 5, 10.08.2014, Неділя

Денний перехід: оз. Несамовите – г. Говерла – г. Петрос – с. Кваси.

Протяжність: 28 км.

Чистий ходовий час: 8 год. 27 хв.

Середня швидкість руху: 3,3 км/год.

День 6, 11.08.2014, Понеділок

Денний перехід: днівка, залишаємось в Квасах.

Учасники походу

Яша В.
Саша Ж.
Іван З.
Паша П.
Вітя П.
Міша Р.
Яша Р.

Висловлюю подяку Олександру Жукову, Яші Родигіну і Віктору Потісі за фотографії, що використовувалися у цій публікації.

Інші частини циклу:
Частина І: Мармароси
Частина ІІІ: Свидовець
Частина ІV: Ґорґани